Чоловік мій завжди казав, що я недостатньо жіночна. Спершу він це висловлював мимохідь мовляв, якби я трохи більше фарбувалася, носила сукні, була «лагіднішою». Але я такою ніколи не була. Я практична, пряма, не надто турбуюся про зовнішність. Працюю, вирішую справи, роблю те, що потрібно. Він же познайомився зі мною саме такою. Я ніколи не вдавала з себе когось іншого.
З роками ці слова ставали дедалі частішими. Чоловік почав порівнювати мене з жінками, що ми бачили у Фейсбуці, з дружинами своїх побратимів, з колежанками по роботі. Казав: мовляв, ти більше схожа на друга, ніж на дружину. Я слухала, сперечалася та й далі йшла своєю дорогою. Ніколи не думала, що це має якесь значення. Вважала, що це такі собі звичайні відмінності в шлюбі.
В день, коли ми ховали мого батька, все це раптом перестало бути дрібницею. Я була у цілковитому шоці. Не спала, не їла, ні про що не думала, крім того, як витримати це поховання. Одягла перше-ліпше чорне, знайшла у шафі, не нафарбувалася, нічого особливого не робила із волоссям. Не було сил ні на що інше.
Перед тим як вийти з дому, чоловік подивився на мене й мовив:
«Ти так підеш? Може, трохи причепуришся?»
Я не відразу зрозуміла. Сказала мені байдуже, як я виглядаю, я тільки-но втратила батька. А він:
«Так, але ж люди ж дивитимуться. Ти виглядаєш занепалою».
Відчула тоді дивний біль ніби щось обірвалося всередині мене.
На похороні чоловік тримався більше з іншими вітався, приймав співчуття, виглядав дуже серйозним. А до мене був як чужий. Не обіймав, не питав, як я. Навіть коли ми проходили повз дзеркало у вітальні, промовив пошепки, мовляв, треба «трохи зібратися», батькові не сподобалося б бачити мене такою.
Після похорону, уже вдома, я спитала в нього, чи це справді єдине, що він сьогодні побачив. Хіба він не помітив, що я розбита? А він у відповідь мовляв, не перебільшуй, це просто думка, жінка не має занедбувати себе, навіть у такі моменти.
Відтоді я дивлюся на чоловіка зовсім по-іншому.
Але піти не можу.
Відчуваю, що не здатна без нього жити.
