Мій свекор думав, що ми завжди будемо його підтримувати.
Чоловік мій виріс у затишній, теплій сімї у Чернівцях. Але коли його батькові виповнилося 57, дружина його раптово зникла з життя, ніби розчинилася між київських каштанів. Було тяжко йому залишитись одному в холодних кімнатах їхньої старої хрущовки. Тож ми разом вирішили продати його квартиру, гроші поділити кожному по шматочку і взяти його до себе, поки душевний біль не вщухне, мов дніпровський туман. Здавалося, так буде правильніше.
Сподівалися, що поживе він з нами до півроку, а потім назбирає гривень і придбає власну оселю, але вийшло все як у сні, де не можеш прокинутися і реальність розтягується. Йому надзвичайно сподобалось гавкаючого пса Барсика він не чув, на базар сам не ходив, за комуналку не платив. Все і борщ, і випрані вишиванки подавалося йому, немов на срібній таці. Він просто їздив на двірцеву електричкою на роботу, а решта була для нього відпусткою без кінця.
Так і минуло одинадцять снів-років, ніби пролітали над головою біло-сині лелеки. А далі почав він наставляти нас, мов вчитель старої школи: що робити, як робити, встановлювати власні правила під нашим дахом, де квітне герань на вікні. Ми втомилися слухати й вирішили: купимо йому невеличку хатинку на окраїні міста, хай живе, як хоче. Адже він здоровий, ще у самому розквіті, вміє й сніданок приготувати, й город батьківський копати.
Оформили на нього хату, все зробили, щоб він мав затишок і спокій. Та свекор став придумувати болі в серці, телефонувати, згадуючи чудернацькі поводи, щоб залишитись із нами, немов тінь, яку ніяк не відвести із порога. А я відчуваю, як всередині все вигоріло, і дуже хочу відчути себе нарешті вдома зі своїми найближчими, де можна полити фіалки і загубитись у синіх мріях. Я втомилася. Що з цим робити?
