Мій син Остап і його дружина Ганна подарували мені квартиру, коли я вийшла на пенсію.
Все сталося того незвичайного дня, коли вони прийшли у мій старий будинок, тримаючи у долонях срібні ключі. Потім ми разом, ніби у танці крізь туман, рушили до нотаріуса, де стіни шепотіли про чужі долі. Я намагалася щось сказати від хвилювання, але мої вуста тільки видихнули легке:
Навіщо мені такі дороге дарунки? Мені це не потрібно…
Це тобі до пенсії, усміхнувся Остап, зможеш здавати квартиру, підселяти квартирантів, буде на вареники!
Тоді я ще навіть не ходила до Пенсійного фонду на Маріупольській. Мене щойно звільнили з шкільної бібліотеки, а син із невісткою вже все вирішили без мене. Я пробувала відмовлятися, але вони запевнили: «Не сперечайся, мамо, це для тебе».
З Ганною ми довго притирались: спочатку мовчазний спокій, а потім раптом мовчазний грім, що зривався між нами по всім дрібницям. Обоє винні і я, і вона, ніби дві грозові хмари, що стикаються в полі над жовтим соняшником. З роками навчилися одна одну не шматувати, навіть жартували про наші маленькі драми, й от уже третій рік живемо у злагоді. Дякувати Богу.
Коли моя своячка Віра (та, що живе під Полтавою) дізналася про подарунок, одразу кинулась мені дзвонити й вітати, а потім так гордо заявила: «Ото виховала я доню якщо вона не поскупилася на матір чоловіка!» І ще додала: «А я б такого дарунку не взяла віддала б все внукові, хай наживає хату!»
Півночі мені ввижався сонячний сон: чи вистачить мені пенсії у дві тисячі гривень (чи, може, все це лише голоси вітру), чи взагалі потрібна мені ця квартира. Вранці я покликала онука Святослава й акуратно спитала, а чи не хотів би він мати власну оселю? Він уже майже дорослий, ось-ось шістнадцять мине, а там і вчитися, і дівчина, а дівчину не до батьків.
Бабусю, не турбуйся! Я сам хочу на себе заробляти, сміється, очі в нього такі ж блакитні, як у діда.
Ніхто не захотів брати квартиру: ані син, ані невістка, ані Святослав. Я навіть жартома собі запропонувала. Пригадалося, як колись моя старша сестра Любов втратила дім, через що потім ютилася в комуналці на Дарницькій, трималася тієї кімнати, як потопаючий за рятівну гілку.
Згадалося й про дядька Тараса, що вже пятнадцять літ на небесах, а його спадкоємці й досі ворогують, не в змозі розділити хату й город, ніби та хата була замком у казці.
Якось у сні я дивилася по телевізору, як мати й батько записали свою хатину сину, а той виставив їх на вулицю, продав двір своєї молодості й пішов у невідоме, лишивши старих серед рапсових полів.
Сльози самі текли. Я не знала від подяки чи від гордості за своїх дітей і онука. Коли ж повернулася з Пенсійного фонду і дізналась, що мої дві тисячі гривень пенсії ще й доповнив син, здаючи квартиру за три тисячі щомісяця, усвідомила: цей подарунок справді як королівський сон під синім небом над Дніпром.
