Я вже не впізнаю свого сина… Його дружина перетворює його життя на пекло.
Інколи мені здається, що я втрачаю його — не тілом, а душею. Він ніби згасає на очах, губить себе, свою волю, свій характер. І все це — через жінку, з якою він живе. Через ту, що колись здавалася такою надійною і гідною, а виявилася… навіть слова не підібрати, щоб не розплакатися чи не закричати від болю.
Олег одружився кілька років тому. Йому було вже за тридцять, за плечима — стабільна робота, кар’єрний зліт. Тоді він якраз став директором транспортної компанії тут, у Львові. Він уже мав сина від першого шлюбу, і я завжди думала, що другу дружину обиратиме особливо уважно. Так, у них із Соломією все закрутилося швидко. Вона теж була ділова — володіла мережею кафе, завжди зайнята, сувора, без сентиментів. Але я намагалася не втручатися. Головне — щоб йому було добре.
Перед весіллям Соломія кілька місяців жила в нас. Я тоді ще подумала: дівчина з характером, не балакає дурниць, у домі порядок. Олег сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. А потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Соломія раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік — не дівочий, час не вічний. Спочатку вагітність не наставала, а потім вона поїхала з подругою до Туреччини, а повернувшися — оголосила: «Я вагітна». Олег зрадів, а я відчула якийсь жаль у грудях. Але знову — не втручалася.
Вагітність проходила важко. Соломія була дратівливою, спалахувала з нічого. То ридала, то кричала. Олег дзвонив, питав, чи це нормально, коли жінка поводиться так. Я казала — гормони, буває. Після пологів, думала, все налагодиться.
Але стало тільки гірше. На виписці з пологового Олег приніс їй розкішний букет. Вона, не промовивши слова, викинула його у смітник прямо біля входу. Я тоді глянула на сина — він стояв, збентежений, з опущеними плечима. А я не знала, обняти його чи закричати від безсилля.
Потім вона почала йти «по справах», залишаючи мені онука. Я приїжджала, сиділа з малечею. У Соломії в домі був ідеальний порядок, усе розписано до дрібниць: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з якимось прихованим обуренням. Я почувалася чужа. Хоча й допомагала, і старалася.
Минув рік, потім другий. Нічого не змінилося. Олег став іншим. Втомлений, пригнічений, ніби згаслий. Я намагалася з ним говорити, а він все звалював на втому, потім зізнався: «Я не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він пробував розмовляти, питав, що трапилося, як допомогти. У відповідь — крики, погрози, «поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
А потім почався справжній пекельний жар. Соломія заборонила йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, дитина твоя — сиди з нею». Олег звільнився з посади директора, перейшов на дистанційну роботу, знайшов підробіток з гнучким графіком. Зарплата впала вдвічі. Соломія почала кидати, що тепер він «ніхто» і «сидить у неї на шиї». А він усе робив заради неї, заради сім’ї.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Соломія відмовила. Я все одно приїхала. Увійшла — і ледь не впала від побаченого. Олег із вологим чолом, почервонілими очими мив підлогу й посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з роздратуванням кинула: «А що, він має валятися? Я ось теж із температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, з розумом, добротою, — перетворився на тінь. Вона ламає його, вичавлює, нищить. А він усе терпить, усе пробачає. Я не знаю, що робити. Говорити з ним — він не слухає. Говорити з нею — марно. Вона ніби крижана брила. Я боюсь, що одного дня він просто не витримає. І втрачу я його — вже назавжди…
