Мене звуть Іван. Мені 72. Я живу сам у старому будинку на околиці невеличкого села, де колись все було повно життя. У цьому паркані мій син бігав босоніж по траві, кликав мене будувати халабудки зі старих ковдр, разом ми пекли картоплю в попелі й мріяли про майбутнє. Тоді я думав, що це щастя триватиме вічно. Що я потрібний, важливий. Але життя йде своїм шляхом, і тепер у домі тихо. Пилюка на чайнику, скреботіння у кутку, та рідкісні гавкитки сусідського пса за вікном.
Мого сина звуть Андрій. Його матір, моя покійна дружина Марія, пішла від нас майже десять років тому. Після цього він лишився єдиною близькою людиною. Останнім звязком із минулим, де були тепло й сенс.
Ми виховували його з любовю та турботою, але й із принциповістю. Я багато працював, мої руки ніколи не знали спокою. Марія була серцем нашого дому, а я його руками. Не завжди був поруч, але коли треба був. Підлеглий на роботі, але батько вдома. Навчив його їздити на велосипеді, лагодив його перший «Запорожець», на якому він поїхав до Києва вчитися. Я пишався ним. Завжди.
Коли Андрій одружився, моя радість була великою. Його наречена, Олеся, здалася мені чемною й тихою. Вони переїхали на інший кінець міста. Я подумав: нехай живуть своїм життям, будують щось своє. А я буду поруч, щоб допомагати, підтримувати. Сподівався, що вони приходитимуть у гості, що я доглядатиму онуків, читатиму їм казки ввечері. Але все пішло не так.
Спочатку це були короткі дзвінки. Потім лише повідомлення на свята. Я приходив сам із пирогом, цукерками. Одного разу мені відчинили, але сказали, що в Олесі головний біль. Іншого разу дитина спала. А потім уже взагалі не відчинили. Після цього я перестав ходити.
Я не влаштовував сцен. Не скаржився. Сідав і чекав. Думав: у них свої клопоти, робота, діти все налагодиться. Але час минав, і я зрозумів: у їхньому житті для мене немає місця. Навіть на роковини Марії вони не прийшли. Лише подзвонили і все.
Нещодавно я випадково зустрів Андрія на вулиці. Він вів сина за руку, ніс пакети. Я покликав його серце стиснулося від радості. Він обернувся, подивився на мене, як на чужого. «Тату, усе добре?» запитав. Я кивнув. Він теж кивнув. Сказав, що поспішає. І пішов. Ось так ми й зустрілися.
Я довго йшов додому. Думав: де я провинився? Чому власний син став для мене чужим? Може, був занадто суворим? Чи, навпаки, занадто мяким? А може, просто став зайвим зі своїми спогадами, старо
