**Щоденник. 12 вересня**
Сьогодні згадав історію Оленки. Вона була найтихішою гостякою на святе Катрусі. Дівчата вчилися разом у ліцеї. Катря запросила всіх, хто зміг прийти, але більшість подруг розїхалась по селах на вихідні. А Оленка, соромязлива і непомітна, таки наважилась зайти.
Адже їй теж недавно виповнилося вісімнадцять. Так само, як і Катрі. Але святкувати з гостями вона не стала. Подруг у неї не було, а батьки наполягали на сімейному застіллі з бабусею та дідусем.
“Ось і виходить: день народження у пять років і у вісімнадцять однакові”, думала вона.
Любила рідних, але не розуміла: коли ж стане дорослою? Коли хтось помітить її ніжність, ту тиху красу, що ховалась під бабусиними светрами?
Оленка мріяла про кохання, але вірила, що воно не для неї. Вона не була яскравою, як Катря чи її подруга Маряна. Ті сміливо фарбувались, носили модний одяг, іноді навіть занадто сміливий, за що їх лаяли викладачі.
А Оленчина мама підбирала їй сукні, а бабуся вязала светри й ображено хмурилась, коли онука не хотіла їх носити. Але як можна вийти в таких? Тому вона вдягала їх лише вдома.
На Катриному свято зібралось пятнадцять людей. Коли почали танцювати, Оленка вийшла на лавку біля підїзду. Ніхто навіть не помітив, що її немає. Вона соромилась чужих хлопців, хоча вони й так на неї не дивились.
“Можна йти, мама напевно хвилюється”, подумала вона.
Раптом із підїзду вийшов хлопець. Не з гостей. Він сів на лавку, сумно подивився на Катрині вікна.
“Ти звідти?” спитав він. Оленка кивнула.
“Як там Катря? Веселиться?”
“Так чути ж.”
“Ну так у неї ж свято.” Хлопець зітхнув. “А я свого не святкував. Чай із тортом, як у дитячому садку.”
“У мене теж.” Оленка подивилась на нього. “Ти її знаєш?”
“Не дуже. Хочеться дружити, але вона мене не помічає. Навіть не запросила, хоч ми сусіди. Бачить, як я до неї ставлюсь”
Він замовк. Оленка зрозуміло зітхнула.
“Не переживай. Я теж. Але кому це цікаво? Ось я пішла ніхто й не помітив. Ніби мене немає.”
“Та ну”
“Та ні, це навіть плюс. Незалежність.”
“Ти так думаєш?” Хлопець усміхнувся. “Мене, до речі, Тарас. А тебе?”
“Оленка.”
Вони слухали музику з вікон. Можете, хтось вигляне й покличе їх назад. Але ні.
“Мені час додому”, сказала вона.
“Я тебе проведу.”
Йшли парком, говорили, сміялися. Тарас раптом відчув, що його слова їй приємні. Вона червоніла, ховала очі, коли він дивився на її довгі вії. Він розповідав смішні історії, лише б чути її сміх.
На зупинці вона пропустила перший автобус. Сідаючи в другий, помахала йому, ніби вони знайомі сто років.
А Тарас ще довго стояв. Наче зачарований.
Вдома він зрозумів: хоче зустріти її знову. Але не взяв номера.
Зранку побіг до Катрі.
“Мені потрібен номер твоєї однокурсниці. Вчора вона була тут. Залишила річ.”
“Яка?”
“Оленка.”
“Ой, ця тихоня? Ну добре”
Катря дала номер.
Ввечері він подзвонив. Запросив на морозиво. Оленка погодилась із задоволенням, ніби чекала.
Після того дня вони не розлучались. Ходили в кіно, музеї, а через рік почали подорожувати.
Через два роки одружились.
“Раненько”, нарікала мати.
“Молодець, знайшла долю”, хвалила бабуся.
“Оце так тихоня”, ахали подруги.
А вони світились. Знайшли те, про що мріяли.
Тепер згадують ту лавку біля підїзду, що зєднала їх назавжди.
**Вивчене:** Іноді щастя чекає саме там, де його не шукаєш.
