— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? У мене серце неспокійне… Ну правда, попроси когось тебе замінити, — тихо промовила Соломія, насилу приховуючи тремтіння в голосі.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Соломійко. Ми ж обоє знаємо — кожна гривня зараз на вазі золота, — відповів Лесь, міцно обіймаючи дружину та цілуючи у маківки своїх жвавих донечок-близнючок — Оленки й Марійки.
Соломія мовчки кивнула. Серце боліло, але розум згоджувався з чоловіком: їхній сімейний бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми будемо чекати.
Двері за Лесем зачинилися. Соломія зібралася: нагодувала діточок, вийшла з ними на прогулянку. День минув на диво спокійно. Ані капризів, ані істерик — ніби навіть діти відчували щось недобре.
Кожного вечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як домовилися. Соломія розповідала, як доньки сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Лесь сміявся у трубку й обіцяв: «Завтра вже буду вдома, рибко».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотній дорозі його фура зіткнулася з вантажівкою, що вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути удару. Лесь загинув на місці.
Тієї ж ночі дзвонив телефон. Соломія, немов у тумані, підняла слухавку — і світ розлетівся.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила постерегти дітей. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледь встигли — термінове кесарів, найскладніша операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батьківської сили, а матері — чоловічої руки.
Соломія назвала сина на честь чоловіка — Лесь. Вийшовши з лікарні, вона перелічила залишені гроші. Їх має вистачити на кілька місяців. А далі — буде видно.
Життя перейшло на виживання. Сусідка тітка Ганя допомагала, як могла. Родичів поруч не було. Соломія знову почала шити — спочатку для сусідів, потім замовниць знаходили через знайомих.
Доньки пішли у другий клас, маленький Лесик — у садочок. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І щоразу, поглянувши на нього, вона відчувала: не втримала, не зупинила…
Син був тихий, лагідний, уважний. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам вона купувала сукні, шила лялькам на замовлення. Лесикові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчику… За живої матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Ганя, спостерігаючи, як він миє посуд чи збирає іграшки сестер.
Час минав. Дочі виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесик.
Він закінчив училище, влаштувався інженером на кондитерську фабрику в їхньому рідному місті — Хмельницькому. Соломія почала сліпнути — безсонні ночі, зітхання, роки самотності далися взнаки.
Лесик доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона все частіше шепотіла йому:
— Прости мене, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде і дружина, і діти. Встигнеш ще й онуків приголубити.
І ось одного разу вона прийшла. Скромна, сором’язлива Настя.
— Мамо, Настя поживе у нас. У неї нікого нема. Сирота вона, — тихо промовив син.
За три місяці відгуляли весілля. Приїхали доньки, онуки, зяті — зібралася вся родина. Соломія була щаслива, але все частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Часу залишалося небагато, і вона це знала.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона тихо, з усмішкою на губах, тримаючи за руку того, кого колись не могла полюбити.
Молодший син… єдиний… найрідніший…
