**Щоденник**
Сьогодні я бачила, як стара жінка благала продавчиню в хлібній крамниці. Вітер свистів вузькими вуличками Києва, немов нагадував про часи, коли люди були тепліші. Бабуся стояла там, згорблена, з потрісканими від холоду руками, стискаючи мішок з пляшками. Її голос тремтів:
Донечко, дай хоч крихту Третій день без їжі.
Продавчиня навіть не подивилася на неї.
Це не пункт прийому склотари. Читати не вмієш?
Я бачила, як жінка відступила, немов її ударили. Вона колись була вчителькою. Тепер жебрачка.
Тоді підійшов чоловік у дорогому пальті Павло Коваль, власник мережі магазинів. Він замовив дорогий хліб, навіть не помітивши її. Але потім його погляд зачепив брошку на її жакеті старовинну, з вицвітлим малюнком. Щось ворухнулося в його памяті.
Вечором він сидів у своєму будинку в Конча-Заспі, де дружина Наталя скаржилася, що він ніколи не вдома.
Артем знову побився в школі, казала вона.
Я зайнятий, відповів він, але в голові все ще стояв образ тієї жінки.
Раптом він згадав: це ж Тамара Іванівна, його вчителька! Та сама, що годувала його, коли в дитинстві у нього не було грошей на обіди.
Наступного дня він знайшов її в бідній квартирі на Троєщині.
Ви мене памятаєте? запитав він.
Вона кивнула.
Ти ж тепер багатий, Павлушу.
Поїдете з нами. Будете жити в нас, навчати моїх дітей.
Вона заплакала.
Через тиждень вона вже пекла хліб для Артема й Кирила. А коли народилася маленька Софійка, Тамара Іванівна тримала її на руках і шепотіла:
Все буде добре.
Я тепер розумію: іноді доля повертає нам те, що ми колись забули.
