Моя доля пішла іншим шляхом
Ганна Степанівна стояла біля вікна й дивилася на сусідську ділянку, де молода жінка вішала білизну на мотузку. Чужа жінка в її домі. У домі, де вона виросла, де минула її молодість, де пішла з життя мати.
Галю, що там зависла? окликнула її молодша сестра Марія, заходячи до кухні з пакетами з крамниці. Чай уже зовсім холодний.
Та нічого, дивлюся, зітхнула Ганна Степанівна, відходячи від вікна. Як вона там розташувалася.
Годі себе мучити, Марія почала викладати покупки на стіл. Що зроблено, те зроблено.
Тобі легко говорити. У тебе своя квартира, а я ось сиджу у тебе на шиї.
Не кажи дурниць. Ти мені не тягар, сама знаєш.
Ганна Степанівна сіла за стіл і взяла охолонулу чашку. Чай був гіркий, без цукру заощаджували. Після того як вона втратила дім, грошей стало катастрофічно не вистачати. Пенсія мала, а жити треба було на двох.
Маню, а ти памятаєш, як мама казала нам про заповіт? спитала вона, помішуючи ложечкою чай.
Памятаю, звісно. Казала, що дім нам навпіл дістанеться.
Ото ж бо й воно. Навпіл. А виходить, що все Яринчиній доньці відійшло.
Марія важко опустилася на стілець. Тема заповіту болюче відгукувалася в обох сестір.
Галю, ми ж це сто разів обговорювали. Мама в останні роки погано тямила. Альцгеймер, лікарі кажуть.
Та вона ж не сама заповіт складала! Нотаріус був, свідки. Я могли дозволити хворій жінці все чужій відписати?
Олена не чужа. Вона мамину племінницю виходила, коли та хворіла.
Виходила! фукнула Ганна Степанівна. Пару місяців походила, ліки давала. А ми що, тридцять років за мамою не доглядали?
Марія мовчала. Обидві сестри знали, що це несправедливо, але змінити вже нічого не можна було. Суд вони програли, дім перейшов до Олени далекої родички, яка зявилася в їхній родині лише останніми роками.
Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.
Я відчиню, підвелася Марія.
У передпокої почулися голоси, а потім у кухню увійшла їхня племінниця Соломія донька покійного брата.
Привіт, тітоньки, поцілувала вона обох у щоку. Як живете?
Та ось якось живемо, відповіла Ганна Степанівна. А ти як? Робота як?
Нормально. У відпустку збираюся на море. Хотіла спитати, може, грошей треба? Можу трохи допомогти.
Марія й Ганна переглянулися. Соломія завжди була гарною дівчиною, але зараз її пропозиція звучала особливо щиро.
Дякуємо, Соломійко, сказала Марія. Поки самі справляємось.
Ну добре, якщо що кажіть. А взагалі я хотіла сказати вам новину. Памятаєте Олену, яка бабузин дім отримала?
Ганна Степанівна напружилася.
Звісно памятаємо. А що з нею?
Так вона ж дім продає! Оголошення вчора побачила в інтернеті. Чотири мільйони просить.
Що?! Ганна Степанівна підскочила з місця. Продає?!
Ну так. Каже, що дім старий, ремонт дорогий, а їй квартира в місті треба.
Не може бути, прошепотіла Марія. Мама ж казала, що дім має залишитися в родині.
Яка тепер родина, гірко усміхнулася Ганна Степанівна. Чужа тітка отримала спадщину й робить що хоче.
Соломія ніяково переступала з ноги на ногу.
Тітонько Галю, а може, ви до неї зайдете? Поговорите? Раптом вона погодиться продати вам дешевше?
На що купувати? розвела руками Ганна Степанівна. У мене пенсія три тисячі, у Марії чотири. Звідки нам чотири мільйони взяти?
Може, кредит який візьмете?
У нашому віці кредит? Мені сімдесят, Марії шістдесят пять. Хто нам грошей дасть?
Соломія зітхнула.
Шкода дуже. Дім-то гарний був, великий.
Був, луною відгукнулася Ганна Степанівна.
Після того як племінниця пішла, сестри довго сиділи мовчки. За вікном сідало сонце, заливаючи кухню золотим світлом.
Знаєш що, раптом сказала Ганна Степанівна, а піду я до неї. До цієї Олени.
Навіщо? здивувалася Марія.
Поговорю. Може, совість у неї прокинеться.
Галю, не треба. Тільки занепокоїшся.
А що мені втрачати? Дім все одно не мій.
Наступного ранку Ганна Степанівна вдягла найкращу сукню й пішла до батьківського дому. Іти було недалеко, лише через два квартали, але кожен крок давався з трудом.
Дім виглядав занедбаним. Паркан перекосився, хвіртка скрипіла, у саду буяли буряни. Ганна Степанівна болісно скривилася, згадавши, яким догляденим був сад за матері.
Вона постукала у двері. Відчинила Олена жінка років пятдесяти, повна, з невдоволеним обличчям.
А, це ви, сказала вона, впізнавши Ганну Степанівну. Вам чого?
Добридень, Олено Іванівно. Можна
