Однієї ночі, повертаючись додому крізь заплутані вулиці Києва, я раптом опинилася в коридорі, де всюди стояли валізи та коробки, ніби кімнати засипала весняна повінь. Моя донька, 18-річна Лада, метушливо складала у валізу свої речі вишивані сорочки, косметику, навіть стару дідову кавомолку і навушники. Я спитала її уві сні, куди вона зібралася мандрувати серед ночі.
Лада сказала мені, що вона вирішила стати дорослою. Я хотіла гукнути, але слова застрягли десь серед хмар, і тільки подив і лукавий відблиск в очах у доньки відповіли мені навзаєм.
Мамо, я переїжджаю до Святослава, сказала вона, ніби вирішила летіти на повітряній кулі.
Як це, переїжджаєш? Хто він такий? Хіба ти не представиш нам свого обранця? І на чий хліб ти розраховуєш жити? Чи є у нього родина? Думаю, ти надто поспішаєш.
Мам, годі! На дворі XXI століття. Я вже доросла, маю своє життя! відповіла Лада, танцюючи на порозі між дитинством і дорослістю.
Мій голос розчинився, і я зрозуміла, що сили повертати її більше не маю. Я спостерігала, як вона обережно пакує речі, прощаючись навіть з міксером, який давно забув мій дотик. Вона зникла у дверях, а у вікні я побачила молодого чоловіка з густим, немов сливове варення, волоссям, який допомагав тягнути її життя у темно-зелену «Таврію». Якщо Лада обрала дорослий шлях, то нехай іде. Хай сон підкаже їй, що з того вийде.
На світанку я змінила замки так часто у снах роблять мами, щоб уберегтись від несподіваних повернень з новим світом. Минуло декілька днів у тумані мовчання, де годинник дзвенів невидимими копійками. Лада не дзвонила. Мені снилася її відсутність.
Та ось пролунала тиха мелодія телефону.
Мамо, ти заплатиш за мою інститутську мрію? прозвучало у слухавці, ніби прохання до весняної дощової хмари.
Мені було прикро, що вона дзвонить лише заради гривень навіть не спитала, як живу серед безсонних ночей.
Ні. Ти доросла. Я не втручатимусь у твоє життя, мій голос лунав, мов далекий грім у Карпатах.
Ясно. Дякую, мамо! сказала вона, сховавши образу серед нічної темряви, і звязок увірвався, як нитка на вітрі.
Уві сни я вирішила перетворити її кімнату на домашній офіс. Адже Лада не живе тут залишила лише легкість її присутності у вигляді старого ліжка. Я добрала стильний стіл, кілька стільців, але залишила спогад про доньчину юність, раптом вона повернеться.
Злетіло два тижні, як сіра мокра березнева мряка. Ввечері, повертаючись із роботи через галасливий базар, я побачила Ладу біля підїзду з валізами, її очі були набряклі, як стиглі вишні від сліз.
Доню, чому не сказала, що повертаєшся додому?
Мені соромно, мамо… Ти не рада побачити мене? Лада тремтіла, ковтаючи власні сльози.
Звісно, я радію, про що ти? Заходь додому.
Ми увійшли у квартиру, наповнену запахами давно не вареної кави. Лада знову почала розкладати речі, але кавоварки не було. Вона залишилася в домі матері Святослава жінка стягнула її як оплату за проживання й борщі. Святославу було тридцять, немов він прийшов із іншої казки. Коли Лада зрозуміла, що я не буду платити за її навчання, звернулася по допомогу до нього. Але він, як вітер у степах, не захотів брати відповідальність і жити чужими труднощами.
Та найбільше мене цікавило, про що думав сам Святослав, коли привів мою безробітну доньку до своїх батьків? Може, це все лише дивний сон, а відповідь залишилася за горизонтом.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
