Моя дружина пішла від мене з двома маленькими доньками до заможного чоловіка, а через кілька років я зустрів її зовсім несподівано у супермаркеті
Ми з Оленою були одружені десять років. У нас було двоє діточок: Софійка, пятирічна, і Марічка, чотири роки. Я заробляв нормально. Жили без розкошів, але двічі на рік могли дозволити родинні відпустки. У дівчаток була няня, а Олена підробляла, працюючи вдома. Я завжди допомагав по господарству. Але чомусь здавалося, що для неї це вже не мало жодного значення.
Одного дня Олена спокійно сказала, що йде. Вона покинула не лише мене, а й наших дітей.
Я знайшла себе, промовила вона. Я хочу більшого.
За кілька тижнів я побачив її фото в інтернеті: заручини з дуже багатим чоловіком, яхти, подорожі, дизайнерські сукні.
Невже вона справді покинула нас заради таких мрій?
Я постійно про це думав, шукав пояснення. Але найважче було чути, як мої малі доньки питають:
Тату, а коли мама повернеться?
Я не знав, що їм відповісти.
Минуло два роки
Життя тривало. Було важко, але я тримався. Працював, а кожну вільну хвилину присвячував донькам. Вони стали моїм сенсом, моїм світлом.
Одного вечора я зайшов у супермаркет по молоко і побачив її.
Вона стояла біля каси втомлена, у дешевому одязі, з порожнім поглядом. Це вже не була та Олена, що світилася на яхтах.
Наші очі зустрілися.
Вона завмерла, стискаючи в руці кілька гривень.
Ти почала вона, та замовкла.
Я мовчав.
Як діти? прошепотіла вона нарешті.
Я відчув, як у мені закипає гнів. Два роки мовчання. Жодного дзвінка, жодного листа.
У них усе добре. Бо вони мають мене.
Вона відвела погляд.
Я б хотіла їх побачити
Я стиснув кулаки.
Два роки і тепер ти згадала про них?
Олена зітхнула, витираючи сльозу.
Я помилилася.
Я гірко усміхнувся.
Помилка це забути парасольку в дощ. А ти обрала інше життя. Обрала гроші, Олено. Може, щастя не в яхтах та дорогих сукнях?
Вона заплющила очі.
Він пішов. Коли я йому більше не була потрібна. Тепер у мене нічого немає. Ні грошей, ні даху над головою.
Я глянув на її тонкі пальці персня вже не було.
А мої діти? Тобі знадобилося два роки, щоб згадати, що вони є?
Вона ридала.
Я знаю, що не поверну минуле. Але будь ласка дозволь хоча б побачити їх.
Я глибоко вдихнув.
Вони тебе не памятають, Олено. Вони вже не питають, коли ти повернешся.
Вона заридала ще дужче.
Я не прошу для себе другого шансу але це мої діти
Я подивився на неї. Жінка переді мною вже не була тією Оленою, що пішла заради грошей. Вона здавалася зовсім зламаною.
Я подумаю. Але за моїми умовами.
Вона підняла голову, і в її очах блиснула надія.
Дякую
Я розвернувся і пішов, залишивши її серед чужих облич.
Не знаю, чи зможу коли-небудь пробачити.
Але я знав одне: Софійка й Марічка заслуговують на щастя.
