Я досі не можу зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Як вийшло, що жінка, яка все моє життя була мені опорою, подругою, наставницею — раптом так легко перекреслила все і зрадила. Усе заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і тіні її колишнього обличчя.
Мати народила мене пізно, у 32 роки. Завжди казала, що я — її сенс, її опора, «дитина для себе». Батька я ніколи не знала: у свідоцтві про народження прочерк, і жодного разу вона не обмовилась навіть словом про нього. Ми з мамою жили скромно, але затишно. У нас не було розкоші, але була любов. Вона працювала бухгалтеркою, ввечері ми пекли пряники, дивились серіали, обговорювали все на світі. Я була впевнена: між нами — нерозривний зв’язок. Вона ні з ким не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До шістнадцяти років — це була справжня ідилія.
А потім з’явився він. Віктор. Колега з сусіднього відділу. Одного разу вона прийшла додому з палаючими очима — я відразу зрозуміла: у її житті хтось з’явився. За пару тижнів почались побачення, шепоти в телефон, нові сукні. Я раділа за неї — щиро. Тільки всередині мене гриз тривога. І не даремно.
Одного разу вона просто поставила мене перед фактом: «Ми переїжджаємо до Віктора. У нього двокімнатна, виділимо тобі свою». Я намагалась заперечувати — не тому, що ревнувала. А тому, що відчувала — щось не так. Він зі мною не розмовляв, дивився крізь мене, ніби на меблі. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — лише повторювала. Мені залишилось лише поступитись.
Спочатку все було тихо. Ми жили, як сусіди. Він — сам собі, я — у своїй кімнаті, мати між нами, ніби буфер. Потім вони одружились. За тиждень до мого випускного. І все розвалилось. Він став іншим — не те щоб раніше був ніжним, але тепер перетворився на справжнього деспота. Він принижував нас, командував, викрикував безглузді звинувачення.
— Дві баби в хаті, а пожерти нема чого? Вона в школі, а ти де? — рычав він. — На підборах вирядилась, до хлопців біжиш, га?
Він кричав, забороняв їй виходити з дому, влаштовував сцени ревнощів, читав листування, шпурляв телефон. Мати плакала, а потім він приходив з квітами. І знову все по колу. Я тисячу разів благала: «Підемо, я з тобою, не бійся, ти не сама». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його люблю».
Любить… Так сильно, що зрештою він взагалі заборонив їй платити за моє навчання. Мати до того здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла вступити на юридичний. Готувалась, зубрила вдень і вночі. А коли не потрапила на бюджет — сподівалась на її допомогу.
Але Віктор сказав:
— Жінка має стояти біля плити. Ще й платити за її інститут буду! Вийдеш за багатого — тоді вчись на здоров’я.
Я вибухнула. Вилила йому все, що думала. Зібрала речі й пішла. Мати… Мати навіть не зупинила. Назвала невдячною і сказала, що я маю вибачитись перед Віктором.
Я не вибачилась. З того дня ми не спілкуємось. Ні дня, ні хвилини. Вона пішла за ним, повністю розчинилась у його грубості. Тепер вона говорить його словами, рухається його жВона оберіг його, і тепер живе з цим вибором, а я — з своїм.
