10 січня 2025 року
Сьогодні я відкладаю в цей щоденник спогади, які важко вимовляти вголос. Мені 30, а в голові ще й досі крутиться той час, коли мені було лише 16, коли я і моя дівчина Орися, однокласниця з нашого шкільного підвіконня в Києві, вперше відчули смак справжньої любові.
Орися була дитиною Марії, жінки, яку в нашому районі знали як зразкову матір і вчительку. Ми з Орисяю навчалися в одній групі, мали однакові мрії про Харківський національний університет і про стабільну карєру в державних структурах. Коли у другому навчальному семестрі Орися повідомила, що вона вагітна, ми обоє замерзли як у снігопаді без пальників. Не хотіли втручання батьків, тож мовчали.
Коли про це дізналися Марія та її чоловік, їхні обличчя змінилися, як коли на небі раптом розгорілося грозове небо. Вони розлютувалися, бо наші родини завжди вважали себе прикладом для всього району. Оголочена втрата планів на університет і стабільний майбутній дохід це був удар по їхньому життю.
Моя мати, Наталя, була жорстка, як крижаний вітер на Дніпрі. Вона настоювала, що найкраще для нас це аборт, адже ще не було часу, а дитина розірве наші навчальні плани. Ми скористалися можливістю в Дніпропетровській обласній поліклініці, і процедура пройшла без ускладнень.
Після того ми повернулися до звичного ритму: закінчили школи, поступили до університетів, а через рік одружилися в маленькій церкві в селі під Києвом. Батьки вже не заважали нам, навіть підбадьорювали. Через два роки Орися знову завагітніла і ми, немов діти, раділи новим надіям.
У шостому місяці вагітності почалися кровотечі. Дитина народилася крихкою, вагою всього півтора кілограма, і через три години залишила цей світ. Лікарі намагалися зупинити кровотечу, та безуспішно. Мені довелося пережити те, як у нашій родині, під час операції, вилучили матку Орися. Тепер вона вже ніколи не зможе мати дітей.
Марія прийшла в лікарню, сльози ллються, як дощ над Карпатами, і каже, що шкодує про принудження до аборту. Її слова не лікують рани, а лише підкреслюють, що минуле не повернути.
Тепер, коли я розмірковую над нашими планами та мріями, бачу, як легко наші кроки можуть зірватися через одну лише неправильну пораду. Залишилося лише сподіватися, що наш шлюб вистоїть під вагою цих втрат, бо діти немов сонечко над родинним вогнищем, що зігріває.
Урок, який я виніс для себе: не варто піддавати рішення про життя чи смерть тиску чужих очікувань, бо лише серце, а не громада, повинно вирішувати, що найкраще для нашої родини.
Ігор.
