Оля завмерла, почув слова свекрухи. Пальці самі розжалися, і піднос із глухим гуркотом упав на підлогу веранди. Усюди розлетілися шматки скла.
Ярослав і Наталія Петрівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на штучну турботу.
— Донечко! — схопившись з місця, скрикнула вона. — Ти ж не порізалася? Давай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оля виставила наперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Ярослав сидів, зсунувши плечі, похилив голову й нервово перебираючи серветку.
— Ярославе, — голос Олі дзвенів від напруження. — Тобі є що сказати?
— Олю, ти не так зрозуміла! — защебетала Наталія Петрівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко обірвала її Оля. — Ярославе?
Настала важка тиша.
— Сину, — знову заговорила Наталія Петрівна, підходя до Ярослава й кладучи руку йому на плече. — Ти ж не кинеш матір?
Ярослав повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Олі — у них читалися біль і глибкий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди буду про тебе піклуватися.
Наталія Петрівна тріумфально посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Ярослав підвівся і продовжив:
— Але Олю я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй або нашій родині.
Посмішка зникла з обличчя Наталії Петрівни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Ярослав. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Олею й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за сім’ю, яку я створив.
— Сім’ю?! — очі Наталії Петрівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Ярослав. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й відібрати в неї будинок. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталія Петрівна, вказуючи на Олю. — Відвернула сина від матері! Хай тобі буде клята!
— Досить, — підвищив голос Ярослав, і свекруха стихла. — Я більше це слухати не буду. Або ти вибачаєшся, або їдеш зараз же.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено проговорив Ярослав. — І я далі буду допомагати тобі, як і раніше. Але тут твоя присутність небажана.
Зі сльозою в очах свекруха метнулася в будинок, і незабаром звідти почувся стукіт дверей. Оля й Ярослав залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мені, — прошепотів Ярослав, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав навіть слухати її.
— Чому ти не розповів мені? — тихо запитала Оля. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Ярослав. — Казала, що самотня, що будинок для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Оля, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Ярослав. — Але те, що вона пропонувала — не любов, а егоїзм. Я не буду в цьому брати участі.
Оля зробила крок до чоловіка й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Наталія Петрівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню свого рішення, — твердо повторював Ярослав у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Олю не кину.
Поступово дзвінки стихли. Ярослав був непохитний. Одного вечора, коли вони з Олею пили чай на веранді, він посміхнувся — вперше за довгий час щиро й відкрито.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Оля кивнула, стискаючи його руку в своїй. Будинок знову ставав їхньою фортецею.
