Моя свекруха голосно оголосила: “Слухай, цієї квартири ти не отримаєш!”
Вона була найголоснішою з усіх, гримнула: “Слухай, цієї квартири тобі не буде! Не знаю, як ти ‘доглядала’ дідуся, якою обманом змусила його переписати тобі житло, але воно тебе не минуло. По-друге, зникнеш із життя мого сина. Нарешті він знайшов гарну дівчину з доброї родини. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з горизонту. Усе зрозуміла?”
Десять років я доглядала чоловікового дідуся, живучи з дітьми в орендованій квартирі. Його сестра Оксана жила з тим самим дідусем. Свекруха теж не знаходила часу для свого чоловіка вони не знаходили спільної мови. Я не здобула вищої освіти, не зробила карєри. Весь свій вільний час присвячувала дідусеві та дітям.
Мій чоловік постійно зраджував, а його сімейна ситуація його дуже напружувала. Інші жінки не мали серйозних намірів чоловік із дітьми та без майна, тому завжди повертався до мене. Я пробачала заради дітей. Ми не купили власної квартири більшість доходів йшла на оренду та догляд за дідусем. Якщо Оксана приїжджала, то лише щоб випросити частину його пенсії, скаржачись на свої фінансові проблеми. Проте, незважаючи на труднощі, ця ситуація дозволяла їм із чоловіком і дітьми щороку відпочивати та іноді міняти сімейний автомобіль.
Пять років тому дідусь заповів мені свою квартиру. Він сказав:
“Ти стала для мене ближчою, ніж вся моя родина разом узята. Онук зрадник, він віддасть квартиру матері чи сестрі. Хай мої правнуки живуть краще. За твою працю отримаєш своєрідну винагороду. Щоб потім не казала, що прожила життя даремно.”
Ніхто не знав про заповіт: чим менше люди знають, тим краще сплять. Коли дідусь став ще слабшим, родина активізувалася. Вони почали відвідувати його, цікавитися здоровям. Навіть пропонували допомогу у догляді вперше за багато років! Дідусь не був дурнем і добре розумів, чого від нього хочуть. Він приймав увагу з усмішкою, кмихнувши мені.
Нарешті у мене зявився вільний час. Ви й уявити не можете, що значить гуляти містом наодинці без дітей і без візка дідуся. Я раділа свободі. Дідусь довго не прожив. Щиро шкодувала того сміливого діда. Поділ спадщини почався майже відразу. Свекруха й Оксана почали тиснути на мого чоловіка:
“Віддаси дідусеву квартиру Оксані. Вона вже багато років тут живе, це її дім. Потім отримаєш мамину квартиру. Просто відмовися від спадщини. Усе буде твоє, але пізніше.”
Чоловік повірив маминим обіцянкам і погодився не претендувати на квартиру. Його обіцянки, що житло дістанеться сину, я не сприйняла серйозно: моя свекруха, окрім Оксани та її дітей, ніким більше не цікавилася. Мені було сумно, що десять років доглядала дідуся, а потім ніхто його не потребував лише ділили його майно.
Я шанувала дідусеву мудрість. Він завчасно звернувся до нотаріуса і все оформив.
Того вечора чоловік повернувся з роботи й почав збирати речі.
“Куди йдеш?” запитала я.
“Втомився. Розлучаюся з тобою та дітьми. Жив із тобою лише тому, що ти доглядала мого дідуся. Коли його нема це твоя проблема. Не хочу більше платити за оренду. Вже давно маю іншу жінку.” Вийшов, лу
