Щоденник. 12 червня
Сьогодні знову розмірковувала над тим, що відбувається в нашій квартирі. Колись давно мама з татом купили для мене й сестри двокімнатну квартиру в Києві. Вони тоді казали, що з часом зможемо її продати і кожна отримає по окремій однокімнатній квартирі тобто, кожній своє житло.
За кілька років моя сестра Соломія зустріла хлопця, одружилася з ним. Вона спитала, чи буде мені зручно, якщо вона з чоловіком деякий час поживе в нашій квартирі. Я погодилася це здавалося справедливо.
Спочатку ми ладнали непогано, та все змінилося, як тільки Соломія дізналася про вагітність. Тепер і вона, й її чоловік щоразу натякають, а тепер вже й відверто просять, щоб я зїхала з квартири. Вони хочуть, щоб у моїй кімнаті жив їхній малюк. Вже вибирають колір для стін, місце для ліжечка і все це так, ніби мене взагалі тут ніколи й не було. Це наче я для них уже не співвласниця помешкання, а просто гість.
Я навчаюся в університеті, отримую лише стипендію й маю підробіток зарплати ледве вистачає на базові потреби, не те що на оренду квартири в Києві. Чому я повинна знімати житло на свою незначну стипендію? До чого ця несправедливість, якщо половина квартири належить і мені?
Соломія спочатку обережно натякала, а потім уже прямо сказала: “Давай, може, ти поживеш десь на квартирі?”. Тепер усе крутиться навколо майбутнього малюка, а я залишаюсь осторонь, зайвою. Вдома я вже себе відчуваю чужою.
Я поділилася з мамою цим клопотом, а вона лише посміхнулась і сказала: “Та не переживай, вагітні дівчата бувають непередбачувані. Переживемо”. Попросила не зважати на слова Соломії. Але як закрити очі на те, що мене щодня виживають із рідної квартири?
Виходить, що тепер я наче стороння у своєму домі, а сестра навіть не замислюється, наскільки мені боляче. Як мені чинити далі? Не раз ішла з дому на прогулянку містом, намагалася заспокоїтися, та відчуття несправедливості не відпускає. Чому питання сімї у нас вирішуються так, що одна з нас має стати жертвою?
