Слухай, завтра у моєї свекрухи день народження, і вона вирішила святкувати у нас вдома. Мому Дмитрику чотири з половиною місяці. Спочатку вона нас запросила до себе, і ми вже вирішили, що мама моя із малюком посидить. А потім вона передумала захотіла приїхати сама з тестем і з моєю донькою до нас, святкувати разом. Розумієш, у ресторан йти грошей у нас зараз зовсім немає, чоловік мій не підтримує таку ідею, та й вони самі відмовилися вони, словом, прості, невибагливі люди.
Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому свекруха вирішила святкувати у нашій квартирі. Може, хоче мене трохи «підколоти», або щоб я виглядала поганою господинею, чи навпаки зібрати сімю разом? Відколи ми знайомі, з нею стосунки завжди були напружені, а після народження дитини взагалі погіршилися. Мені здається, вона цим святкуванням хоче налагодити наші стосунки, але для мене це точно не той спосіб. В образу вона мене не ставила напряму, але… в душі в мене до неї теплих почуттів не лишилося після того, як вона дозволила собі перейти на особистості. Я тепер точно знаю, що б вона не говорила мені з усмішкою, насправді вона про мене думає геть інше.
Я не забороняю їй бачити дитину, та вона й сама питань більше не ставить. Перед кожними вихідними я питаю у чоловіка: чи бабуся хоче побачити онука? Якщо хоче то, будь ласка, мені байдуже цілком. Звісно, особисто я не рвусь бачити її ще раз, бо відчуваємо ми себе при цьому дуже незручно. Вона ніби згадує, що колись сказала мені щось зайве, а я з тієї ж причини.
Так, моя родина неблагополучна, тато та сестра пють, ну і що? Я теж людина. І мій сон у вихідні це не злочин. Якщо малюк спить довше, я щаслива і теж хоч трохи досипаю бо не треба вставати о 6:30, готувати чоловікові сніданок, а так хоч іноді відпочити. Він то каже, що прийде, то передумає і я кожного разу, коли ключ у замку повертається, думаю: от би кудись втекти…
Ну і ще мене дратує, що вона постійно «нагадує» це її квартира, і її порядки. Квартира її, я розумію, але зараз тут живу я, і навіть якщо виходжу по квартирі не причесана чи в домашньому халаті це моє право. Мені здається, коли здають житло квартирантам хіба хтось із орендодавців заходить без попередження? Це ж просто натяк: моя, мовляв, територія.
Чесно, у нас напруга з нею з самого початку: навіть коли вона дізналася, що її син мені зробив пропозицію, не захотіла знайомитися. Навіть коли ми розписувалися вона кілька разів перепитувала мене, чи я серйозно, що ми вже у РАЦСі були. Не прийшла ні додому, ні просто кави випити. Вона, звісно, не знає, що до її сина в мене нікого і не було.
Зустрілися ми вперше випадково, коли з Юрою вже були разом пять місяців, і, відверто, вона тоді поводилася не надто привітно. З тестем бачилася лише на весіллі. Може, тому й не можу до неї теплом проникнутися…
Я тебе чесно скажу, грати це не для мене. Я, звісно, якщо вже треба, зображу добрий вираз обличчя, але нащо мені та вистава? Навіть ледь не намагаюся вдавати, що рада її бачити. Квартира, так, рахується її, але вона ж оформила її на сина, а не на себе! І от, буквально на другий день, як я з малюком із пологового приїхала, вона мене так образила… і за родину мою зачепила, і ще сказала, що я «сиджу в нього на шиї». Ну як може доросла, досвідчена жінка їй же вже пятдесят пять таке дозволити собі сказати невістці, котра їй нічого злого не робила? Ну, може, окрім того, що «відбила» її сина…
Я не проти гостей, але від свекрухи гості це для мене випробування. Треба і стіл накривати допомагати, і з малюком гайнути, і чекати, коли вже хто йти здумає… Сама подарунок їй купила, все гаразд. Але в душі ну зовсім не лежить до цієї зустрічі.
От якось так, дружеАле знаєш, що я вирішила? Майже вперше просто дозволю собі не перейматися. Чашки не співпадають нічого, посміємось. Малюк захоче їсти, нехай всі чекають. Свекруха буде мірятися правами на квартиру а я лише кивну, і подумки нагадаю собі: важливіше, що у цьому домі зараз мої діти, мій спокій.
Замість образ і колючих думок при зустрічі я просто подивлюсь правді у вічі: є в цій історії місце для мене такої, якою я є. І, може, якщо не грати ролей, а говорити чесно, хоча б про те, що болить, легше стане дихати.
Свято мине, гості підуть, а я розвішу дитячий одяг сушитися, зварю собі какао і притулю носа до маленької мятої піжамки. Усе колись мине і ці довгі дні, і чужі зауваження, і тріщини в стосунках. А мій Дмитрик захухкає, простягне ручки і я згадаю, що щастя не в чужих словах та і не в стінах. Воно тут, у моїй новій родині, в моєму житті, якому я нарешті дозволю бути моїм.
