Щоденник, 22 травня
Сьогодні я знову думаю про нашу родину. У мами було шестеро братів і сестер, але тепер залишилися тільки троє. Мама і тітка Ганна живуть тут, у нашому селі, поряд із нашою хатою. Влітку працюють не покладаючи рук, а взимку якось пробиваються з тим, що вдалося заробити та й город трохи рятує, бо і в нас, і в них усе засіяно.
Друга мамина сестра тітка Лідія давно вже перебралася до міста. Живе у великій квартирі ще й дача в неї чепурна біля води. Її чоловік працює директором у будівельній фірмі, має високий статус. Але так було не завжди: вони теж колись жили на селі й тоді мама з тіткою Ганною допомагали їм у всьому, чим могли. А тепер, коли життя тітки Лідії пішло вгору мов відрізало, забули про нас.
Колись випадково мама дізналася, що Лідія видала свою доньку, Маряну, заміж. Мама спершу навіть не повірила, потім зробила вигляд, що вже знала, та у душі було дуже боляче й соромно на все село, що рідна сестра навіть не запросила її на весілля. Та хто б не засмутився на такому місці?
Мама повернулася додому вся у сльозах, розповіла все тітці Ганні, а та ще довго не могла прийти до тями. Було дуже прикро, і вони разом вирішили подзвонити Лідії, формально привітати аби хоч трохи совість її промучила. Та Лідія відповіла коротко, просто холодне «дякую», і зняла слухавку.
Але, мабуть, щось її таки зачепило, бо за кілька днів вона таки приїхала до нас із Маряною та зятем. Привезли дорогу ковбасу і пляшку вина. Але мама була дуже ображена. Вона не захотіла їх бачити у нашому домі випровадила їх із подвіря. Казала при всіх: «Якщо стидалися нас запросити на весільний бенкет, бо ми прості люди з села, а ви міська пані, то й сюди не треба приходити!»
Тоді чоловік Лідії, дядько Ярослав, і не став приховувати: «Так, нам було соромно, що ви прийдете й усі в ресторані відразу зрозуміють, звідки ми, і чим пахне наша їжа все одно б усе тягнуло на село».
Як це боляче було чути! Мама твердо сказала їм більше ніколи не приїжджати не хоче ані бачити, ані чути про них нічого. Тітка Ганна підтримала маму, сказала, що теж більше не визнає Лідію за сестру.
На серці важко, у голові цілий день крутиться, чи можна відректися від рідної крові, якщо вона тебе так ранить. Але ж матері серце не витримало б цього приниження.
Я так і не вирішила для себе, правильно це чи ні. Але поки що в нашій хаті двері для тієї частини родини зачинені. Так чи інакше, село це не ганьба. Ми тут вдома.
