Моя таємниця
Лежати на холодному, втрамбованому після вчорашньої відлиги, а сьогоднішнього першого морозу снігу дивно приємно. В середині все палає, кров шалено стукає у скронях, груди болять, обличчя вогнем горить, а губи пересохли, наче облізла глина.
Я набираю пригорщу снігу, повільно, майже мимоволі, розтискаю зуби та кладу льодяний ком в рот. Лише на мить стає легше, але смак заліза усе псує. Кров із побитих ясен повільно сочиться, змушує кашляти і ковтати її. Сил навіть перевернутись і сплюнути немає.
Сніг трохи притуплює біль, і я йому за це безмежно вдячний. Безкоштовна анестезія, слава небесам! Але холод остаточно болю не стишує вона лиш ховається десь за горизонт, де червоним мячем опускається сонце. Дивитися на захід сонця боляче очі пече від яскравого проміння.
Я заплющуюсь рівний, великий диск світила тепер бачиться мені сірим, плямистим туманом.
Відповзти б десь у балку, яр чи рівчак згорнутись клубочком, заховатись, зігріваючи себе і тремтячи, як побитий пес Але сил немає. Ноги, мов дві колоди, лежать на снігу, час від часу їх смикає судома
Я пробую перекотитись набік, підтримую себе правою рукою, але вона мертва, а в плече впялася гостра шпиця болю.
Та нічого Добре, інакше скрипом сиплю зубами. Від власного голосу, хрипкого й надламаного, стає страшно.
Зліва, здається, кістки цілі тож згодом вдається підтягнутись і якось сісти та долоня провалюється в сніг, і я знову падаю на бік.
Вмерти. Просто тут і зараз це єдине, що треба. І тоді все скінчиться. Далі вже байдуже, що зі мною буде. Як виявилось, я ухопився за щось, що не зміг би потягти. Сам винен. Вже не врятуюсь.
Зранку вони шукатимуть моє тіло. Обіцяли. Хіба що вовки знайдуть раніше? Їм теж треба їсти Тоді мої вороги матимуть лише кістки!
Швидко стемніло. Хочеться спати так, як ніколи, занурює у чорну темряву, і я плаваю в ній, мов пійманий раками карась. Це так солодко Повертаюсь на мить у біль вона вибухає червоними спалахами, потім наповнює вени, зводить судомою кінцівки, стискає зуби. Від цього злость, безсила, поранена, народжується у мені. Як кинутись нa ворога з порожніми руками відчай залякує сильніше будь-якої зброї. Хочу помсти. Але бити жінок я не вмію і не можу
Злість гонить мій мозок крутитись, скреготати шестернями думок, але не давати зупинитись.
Десь із-під лісу ліворуч вив вовк. Я насупився: «О, ні, братики! Просто так не дістанете! Всі ви вовки: що на двох, що на чотирьох, а я кісток своїх вам не подарую!»
Потрібно рухатись. Куди? Та все одно. Хоч поповзом, але вибратись з цієї ями власної ницісті.
Мамо Шкода мами. Вона чекає, хвилюється, як їй там? Я не сказав, де я, вона ніколи не дізнається Хоч колись скажуть. Вона плакатиме. А я винен у її сльозах. Батько мене проклене. Так і треба
Від думки нудить, а замерзлі на обличчі сльози не скочуються на стару діряву куртку
Я поповз. Незграбно підставляв під себе здорову руку, тягнув ногами по снігу, залишав червоні смуги, але все ж віддалявся від загрозливого воя далі
Тоді я провалився в небуття. Це було нестерпно приємне відчуття. Я нічого не відчував, нічого не памятав. Повне анулювання. Якщо це пекло, тоді воно мені подобається. Я хочу тут залишитись. Гей, демони, я ваш! Майте мене, я більше нічого не потребую, моє тіло розбите і мені не потрібне
Але й тут я опинився зайвим. Хтось засліпив мене пекельним сонцем і залив в рот крижану воду.
Ну що? Чого не кашляєш? Кашляй давай, все промий! лупцював мене по щоках чийсь твердий і лагідний голос.
Уууу, безпорадно захникав я, відвернувся і став спльовувати криваву слину на сніг.
Живий, значить? Ну, тоді тягнемо тебе додому. Недалеко мій дім. Лягай на кожушок, поволочу. Чиїсь міцні руки підняли мене, поклали на теплу, різко пахнучу овчиною підстилку. Ех, тебе добряче побили! Я слухаю гуде все. Світла від машини в полі їм це місце, як кладовище. Люди дурні бубонів незнайомець, вмощуючи мене зручніше. Зараз підлатаємо, а далі побачимо
Я бурмотів щось про вовків, про ворогів, які обовязково повернуться. Потім стало тепло, і я знепритомнів
Який ти милий, який ніжний! сміялась Василина, дозволяючи цілувати себе в плечі. Телець, так? Вона пригорнула мене, торкнулась губами, завмерла. Потім різко відштовхнула, накинула халат, завязала пасок. Іди. Тобі пора.
Васю я розтягнувся на накрохмаленій білосніжній постелі. Ще ж рано, поглянь, котра година! Чому ти мене женеш
Я тепер часто залишався ночувати у Василини: вона годувала вечерею, готувала для мене ванну, сама готувала ліжко. Все у квартирі чисте, вигладжене, запахне вона чекала мене, і ніч проминала непомітно. Я, тільки-но з армії, виснажений від відсутності жіночої ласки, ніби потрапляв у рай.
Дивився, як Василина натягує тонкі панчохи на білі стрункі ноги, як, сховавшись за ширмою, одягає білизну та сукню. Все це віддзеркалювалось у дзеркалі. Вона в ньому світла, яскрава, красива, така особлива.
Я сказала, йди! спокійно сказала вона. Застібни мені блискавку і йди. Ти ж знаєш, Максиме Завтра приходь, чуєш? Завтра.
Ще мить ми цілувалися, тоді Васька кинула мені одяг і вийшла на кухню. Я чув, як вона вмикає конфорку, мелє каву. По кімнаті доноситься запах свіжозмеленої львівської кави. Її чоловік, Артем Пилипович, любить міцну з перцем каже, це божественно. Вона тихо сидить навпроти, посміхається і киває. Вона, мов квочка, підтягує ноги, обережна, уважна, аби не видати себе і не назвати чоловіка чужим імям
Я постояв, потім крадькома зайшов у ванну, довго плюхався у воді, сміявся, вдягнувся, підійшов до кухні. Світло лампи просвічує Василинчин халат, під яким вгадується струнка постать.
Василина була на пятнадцять років старша за мене, але не це мене турбувало. Я навіть був гордий тим, що така жінка звернула на мене увагу, вибрала серед купи хлопців.
Вона була досвідчена, поблажлива до моїх недолугих залицянь, сміялась глибоким, оксамитовим сміхом, дозволяла мені ночувати у її просторій, духмяній квартирі, серед кришталю, паркету, порцеляни. Вона годувала мене досхочу ба навіть не засуджувала, коли я жадібно ковтав деруни з пательні, чи незграбно пив горілку зі стопки. Вона любила випити зі мною на брудершафт, сміялася, відкидаючи голову оголена ніжна шия віддавалася моїм поцілункам.
Вона не хотіла, щоб ми були знайомі я наполіг.
Якось у метро побачив її, пробився крізь натовп і пристав. Я був хмільним, нахабним, з товаришем Остапом. Та чим далі, тим більше мені хотілося бути поруч. Вона дозволила провести до дому лише до підїзду, потім пішла, а я заховався у арці, стежив, у якому віконці спалахне світло.
Перший поверх, вікна саме на двір. Я бачив її силует за фіранкою, як переодягається Я навіть скавулів від захвату, аж поки двірник не прогнав
І ще багато вечорів я стояв під її вікнами. Матері казав йду гуляти, а сам стояв сторожем біля її дому.
Я бачив і її чоловіка. В кухонних вікнах худорлявий, сутулий, у витягнутих штанях, майці. Як вона за такого вийшла?! Чи кохала?!
Артем Пилипович повільно жував, гортав газету, потім Василина приносила чай і смаколики. Я цілі вечори спостерігав. Одного разу він, мов відчувши мій погляд, різко вийшов, зашторив вікна До нудотності стало прикро: як вона, моя Василина, може цілуватись із цим чоловіком?!
Довго ми так грались, аж поки я не поліз до неї через вікно. Чоловік поїхав у відрядження, я спостерігав це. Страху не було. Я був готовий на все.
Побачивши мене у кімнаті, Василина розгубилась, хотіла кричати, та я притулив її рота долонею, а потім поцілував.
Боже, як вона пахла! В її волоссі, шкірі, сукні був свій аромат
У моєї мами парфумів не було лише запах фабрики чи тютюну. Вона курила дешеві цигарки з фільтром, і в неї були жовті зуби. Мама ніколи не посміхалась відкрито, соромилась. А у Василини рівні, білі зуби, як на обкладинці. Моя мати рідко гарно вдягалась. Тепер мені стало соромно я купував квіти Василині, а про маму й не думав Василинин чоловік, здавалося, був непутящий. Так, квартира шикарна, меблі, картини, але все їй дісталось у спадок. Чоловік користувався тим, що не його. А я хотів Василину без нічого. Вечеря і мяка постіль просто деталі, а кохання можна знайти й на сіні, аби поряд кохана
Вона пахла особливо, чи то французьким, чи італійським парфумом Вперше я назвав її «моя жінка». Я її завоював, вона належала мені.
Василина робила усе красиво їла, вдягалась, курила. В усьому гармонія, як у мелодії гітари, що підкреслено у її стані. Богиня, вона моя богиня!
Першу нашу ніч я не забуду ніколи. Вона не прикидалася, не манірничала. Вона танула в мене, я стікав від власної жаги. Вранці я відчував, що вона мене кохає З ним вона просто відбував час, а зі мною жила, раділа, пульсувала.
Іноді зранку доводилось тікати.
Вставай, милий. Він скоро приїде шепотіла вона після третьої ночі. Максиме Не приходь поки, тиждень буде вдома
А що, як поговорити з ним почоловічому? задерикувато сміюся. Хочу, щоб ти була тільки моя! Хочу бути твоїм чоловіком!
Василина лиш розсміялася, відкинула голову, волосся розлилось хвилями. Я обійняв її, став цілувати.
Моя! Тільки моя! шепотів я. Невже думаєш, що мені не під силу твій Артем? Та звалю його палкою!
Я хочу, щоб усе залишилось, як є. Ти моя таємниця, а я твоя. Деякі речі краще не знати, Максиме. А тепер йди. Мені ще прибирати треба.
Я образився. Вона не хоче бути моєю дружиною!..
Та, вже закриваючи двері, Василина поцілувала. Нехай не дружина, нехай лише на ніч, але вона Моя! Про мене думатиме, коли усміхатиметься чоловікові, готуватиме йому сніданок, зрівнюватиме його зі мною, і я виграю. Вона моя. А він, Артем Пилипович побитий
Після мого відходу Василина гарячково прибирала квартиру. Чоловік дзвонив серед ночі приїде раніше! Вона відчиняє навстіж вікна щоби Артем не відчув запаху чужого. Але він щось підозрює старий лис.
Тхне, Васю, кидає він валізу.
Чим це? вона тисне плечима, щільніше загортається у халат.
Чимось противним. Не согрішила без мене? погляд знизу вгору. Вона ледь дихає, але усміхається.
Та де там! Це курку запекла, несвіжа була Іди вмийся, я на стіл накривати, мій дорогий щебече надто весело.
Артем тягне її за волосся, дивиться в очі, потім відпускає і раптом усміхається.
Ось, подарунок маю. Приміряй! витягає сережки, важкі, з червоним камінням, старовинні. Я ж казав!
Вона чортихнулася, тримає сережки, тривожно дивиться на чоловіка.
А це що на них? Це відклала на полицю, інстинктивно витерла руки.
Дурна! Приміряй давай і снідати.
Вона слухняно знімає старі мами-кільця, одягає нові. Артем схвалює. Йому подобається, коли вона, мов лялька, у всьому дорогому. Іноді він змушує спати у важких ланцюгах, і це залишає шрами, але він знаходить це кумедним
Побуду днів з пять, тоді уїду. Надовго, повідомляє, витираючи паляницю. А де ж курка, Васю?
Яку маю на увазі? Василина сіпається, кавa ллється скатертиною Артем гидує брудом. Його мати була алкоголічкою, жили бідували, недоїдали. Від того він і виріс худою, і їсти крав у столових. Мріяв про інше життя, найкраще, найсмачніше попри все. І отримав Василину, бо вона була найкраща, а він готовий топити заради свого. Колись у Василини був наречений, молодий фізик, але його вбили пограбування Тома (так його називали) ледь не покінчила з життям, але поруч опинився Артем. Заговорив маму, допоміг грошима, а коли батька мали посадити Артем витяг справу, і за святковим столом вже сиділа його дружина.
Ось і зараз вона під усмішкою накриває серветкою пляму на скатертині.
Курку викинула. Не тримаю таке у хаті.
Чоловік хитро усміхається. Старий лис усе зрозумів
Як тільки Артем поїхав Василина кличе мене. Телефонує на роботу, де я працюю на холодильному заводі морозиво, вершкове, у стаканчиках. Вона його обожнює. Я приношу і годую з рук, цілую солодкі, вкриті крихтами вафель губи.
Я відпросився, прибрав, поспішив до неї відразу після обіду. Я так скучив, що не міг відвести погляд. Це був справжній полумяний вогонь, і сьогодні Василина була палючою.
Я вже три дні не зявлявся вдома, не дзвонив батькам. Зник, залип Та й що! Мені можна!
Про маму в лікарні дізнався, коли здибав батька біля воріт заводу. Той стояв сірий, худий, як тінь.
Тебе мама вночі потрапила знову в лікарню Може навідаєшся? стискав кепку.
А куди? роздратовано питаю.
Він дає адресу. Я обіцяю прийти. Батько киває і плаче А я байдужий. Мама лежить у лікарні щороку. Що тут такого?..
Василина неохоче відпускає мене, навіть складає трохи їжі. Моя Василечка ніжна, добра.
Мама лежить у коридорі на катaлці, палати переповнені. Її постійно нудить, медсестра свариться, щоб я забирав маму.
Куди заберу? Лікувати треба! кажу я. І рота тримайте! Не смійте навіть підвищити голос на мою маму!
Мама бере мене за руку, каже синку, не сердься. Я не можу. Що за лікарня така!? Чому я маю витрачати на це життя у мене ж своє Мама їсть суп від Василини нахвалює, а я дивлюсь на годинник: ще трохи і повернеться Артем, і мені доведеться піти.
Мам, ти доїси сама? нарешті не витримую. Ставлю біля ніг пакет із їжею.
Ти поспішаєш, синку? Так, звичайно. Я сама. Максим, не приходь завтра, тато зайде. Вона гладить мою руку.
Я йду. Не знаю, що всю їжу викинуть мама ж не може їсти, не знаю, що все одно вона лежатиме тут, у цьому коридорі Мені байдуже. Я думаю про Василину.
Йду назад, а Василина сидить на підлозі й плаче.
Що трапилось? застигаю на порозі.
Вона тремтить, показує на сережки, що лежать на килимі.
Артем подарував сережки. Я хотіла почистити а вони чорні, брудні, і на них Боляче, Максим! Винеси їх! Винеси з хати!
Вона загортає сережки у ганчірку, тицяє в руки.
Іди і викинь. Боюся їх. Що ж тепер буде?..
Та давай помию. Твій чоловік помітить Що такого? Але я все розумію. Артем не соромився носити в дім крадене. Завжди так було але ці були зовсім страшні. Чорні плями схожі на кров
Мені стало нудотно і гидко, як після густої грязюки.
Василино, а може в поліцію?.. Та ні, дурниці Ти ж не здаси чоловіка.
Я покірно виношу, викидаю згорток за стіною старої типографії біля її будинку. Я не помітив чоловіка, що стояв у кущах, худого і сутулого Дарма.
Артем із парою хлопців навідались уночі. Ми заснули дуже пяні й не чули, як обережно відмикали двері і по паркету пройшлися три пари черевиків.
Я прокинувся від удару у темряві хтось бив мене кулаками, Василина кричала, а тоді затихла.
Я захищався, але голова розколювалась, у роті металевий присмак. Я розмахував кулаками мимо, бо випив забагато.
Вмикається світло. Артем сидить у кріслі, Василина поруч з ним, із заплющеними очима.
Вибач за турботу, тихо каже чоловік. Але мене дещо цікавить. Василинко, поцілуй мужа чоловік повернувся!
Тягне її за руку, його губи впиваються в її лице.
Артеме пробує щось пояснити Василина, показує на мене.
Нічого не хочу знати, хитає головою Артем. Киває, і мене знову бють. Я намагаюсь захищатись, але сили всі залишились ще вино і ласки
Василинко, збереш мені тепер свої прикраси. Дуже треба
Підійшов до мене. Тьмяне, вже мутне зір дає змогу бачити лише контури.
А ти, шмаркач, давай поповзи, на колінах! насміхається він.
Артеме біля комоду його жінка. Не чіпай! Ти ж дозволив не був проти швидко натягає халат, але той спадає.
Ти сама пустила його. Думаєш, мені сподобалось? У нього мама в лікарні помирає, а він тут на наших простирадлах. Маму треба поважати. Я свою ненавидів, а все одно поховав, як царицю. А цей утік від своєї. І бє ногою. А мати святе. Я свою ненавиджу, але закон є закон. А цей кинув.
Звідки захрипив я.
Тут усе моє, Максиме. Усе місто моє. Не знала тебе твоя кохана, з ким звязалась? крутить головою. Ще один поламаний
Я бачити можу лише Василину красиву, гарячу, пристрасну. Вона стоїть за плечем свого чоловіка, а той ламає мені хребет
Я не люблю злодіїв, Максимчику, промовив він уже там, на снігу. Любов, запал зрозумію. Дружину вибачу. А ось злодіїв Моє значить моє!
Я ліг на холодний сніг своїм гарячим серцем, чув, як машина відїжджає, вітер вовком сичить, сніг кидається обличчям. Потім лишився лише стукіт у скронях. І думка що найдорожча зрадила мене. Серце остигло. Вилікувалося.
Що далі знаєте
Я пролежав у хаті того мисливця кілька днів. Він покликав фельдшера, вони латали мої ребра, ноги, на щастя, перелому немає спасибі Артемовим хлопцям. Вони зашивали, латали мене. Я скреготів, а вони посміхались.
Видужаєш, ще й бігатимеш, жартував мисливець.
За три тижні я сам вийшов на вулицю. І задихнувся від яскравості навкруги. Поле затоплене сонцем, як омлет заливає сковорідку. Сніг відбиває світло аж пече очі. Мисливець дав мені темні окуляри.
А тепер іди. Не бери чужого, хлопче. Наступного разу не пощастить
Я, збираючи речі, почув, як ті двоє, що мене врятували, ділять гроші: скільки заплатив їм Артем за мій порятунок. Завмер, облокотився об стіну.
Що ви кажете? спитав тихо.
Артем Пилипович добра людина, але скупий. А дружина та ще змія. Перепродує золото мужа, мріє піти від нього. А якщо він ловить нацьковує на таких, як ти. Ти не перший. Ну, у багатих свої приколи, не переймайся. Тепер вже бери лиш те, що по зубах. Йди, Максимку. Тобі пора поплескали по плечу, всміхнулись.
Я добрався до міста під вечір. Одразу в лікарню раптом встигну до мами.
Такого у нас не значиться, вибачте, закрила віконце адміністраторка. Мабуть, налякали мої синці.
Прошу, перевірте! я стукав і стукав, а потім пішов додому.
Захід був знову червоний, як у полі. Страшно стало.
Вікна наші світилися. Я видихнув і, шкутильгаючи, кинувся до підїзду. Довго дзвонив, і коли двері нарешті розчинились, на порозі стояла моя мама маленька, худа. Вона дивилася злякано. Я кинувся обіймати. Побачив батька і заплакав
Ми дуже хвилювалися за тебе, синочку, говорила мама, накладаючи мені смаженої картоплі. Але Артем Пилипович подзвонив, сказав, що ти потрапив у якусь халепу, та скоро все мине, і що поки не слід зявлятися у місті, інакше тебе можуть посадити
Артем Пилипович?.. вронив я вилку.
Так, він із міністерства. Навідував мене у лікарні, навіть добився окремої палати. Максимку, дякую, що попросив допомогти! зі сльозами промовила мама. Без нього я б не вижила
Вона ще щось говорила, плакала, гладила мене по голові. А батько задумливо спостерігав. Я не витримав його погляду й відвернувся
Через роки я з дружиною Марисею ходили по базарі, обираючи живу ялинку. Скоро Новий рік, моя Маруся любить ялинковий аромат, колючі голки, стовбури в застиглих смоляних сльозинках.
Ялинкових ринків тоді було багато, але свою не знаходили.
Зайдемо ще сюди, запропонувала Маруся, кивнувши на закуток за мішковиною. Під тьмяним світлом миготіли ялинкові скелети та купки гілок.
Я кивнув. Маруся торкалась гілля, а звідти, з темряви, просипів прокуреним голосом:
Спочатку купуйте, а тоді чіпайте! Руки прибрали!
Вийшла жінка у ватянці, валянках, із хусткою. Обличчя без косметики, понуре, в очах застигла злість.
Я відразу впізнав її. Це була Василина моя велика пристрасть, перша любов. Жінка, сліди якої є на моєму тілі. Маруся іноді питала, звідки той чи інший шрам я вигадував дурниці. Я брехав, бо посправжньому любив Марусю й не хотів, щоб їй було боляче. Бо вона справжня, щира і вірна. Вона мій тил, моя скеля, дано мені Богом. Їй не слід було хвилюватись.
Василина подивилась на мене впізнала, сплюнула.
А Артем тепер змушує її стояти тут, продавати ялинки, а сам у ресторані пє шампанське. Не бє, не лає, а лиш виявився хитрішим. І черговий хлопчик не врятував. Більше їх не було. З роками краса пішла, ловити хлопців стало нічим
Пішли, Марисю, взяв я обережно її за руку. Тут погані ялинки. Краще поїдемо на соснову ділянку, самі виберемо.
Маруся всміхнулася. Вона вірить мені. Вона любить по-справжньому. А я досі не можу повірити, що заслуговую
То невже за це своє щасливе життя я маю дякувати Артему Пилиповичу? За те, що тоді не наказав закінчити мене? Хуторянський Артем переміг і зробив мене назавжди винним. Так мені й требаЯ озирнувся ще раз. Василина стояла в темряві, мов чужа тінь не відьма і не богиня, просто жінка, зморена холодом і втомою. Між нами десятки років, і кілометр болю. Я кинув їй не слів погляд. Ми обидва все памятали: солод, сніг, залізо на губах, тремтіння рук і короткий вогонь, який запік нам душі шрамами.
Я вдихнув мороз, відчуваючи все вже було, і все відпустив. Маруся, відчувши мою напруту, стисла мою долоню міцніше.
Таких, як у нас, ще сто років не буде, зітхнула вона, вдивляючись у чорну ніч базару.
Ми пішли разом двоє у світі, де я, здається, вперше нічого не приховував. Я більше не ховався під фіранкою, не стояв у чорних арках чужих вікон, не крадькома любив і не любив красти. Мені вистачало цієї простої долоні в своїй руці. Де моя таємниця? Вона змерзла давно, затерлась у памяті до тонкої, ледь відчутної нитки.
І вже вдома, серед запаху справжньої смоли й тепла кухні, я дивився на прості ялинкові гілки у склянці, на щастя в очах Марисі, і розумів: усе життя складається з простих перемог. Головне не зрадити тих, хто чекає і прощає. Себе і тих, хто поряд.
Василина залишилась у снігу, гріючи змерзлі руки над пустими ялинками. Я ж нарешті зігрівся справжньою любовю і правдою, якої боявся більше за все. І тепер вірю: навіть з найглибшої зими є вихід. Варто лише тримати чиюсь руку і не відпускати.
