**Щоденник батька**
Три місяці, як я на пенсії. Зовні спокій, але всередині шторм. З одного боку, більше не треба вставати о пятій, трястися в маршрутці з ноючими колінами і слухати, як начальник кричить, що «документи не в порядку». А з іншого пенсія така мізерна, що гаманець у мене порожніший, ніж банка з варенням після зими.
І тут почалася родинна історія.
Одного вечора, коли всі сиділи за столом ситі, задоволені, гортаючи телефони я вирішив, що час настав. «Цікаво, чи вони знають, хто за все це платить?» подумав я й спокійно сказав:
З наступного місяця платитимете оренду.
Тиша. Навіть кіт завмер із лапою в повітрі, ніби теж намагався зрозуміти, що почув.
Першою відреагувала донька Оксана:
Яку ще оренду, тату? Це ж твій дім!
Саме тому, відповів я. Бо це мій дім. А моя пенсія така, що якщо захочу кави кращої за «3 у 1», доведеться закладати мобільний. Ви дивитеся Netflix, а я слухаю радіо, бо підписки не вистачає.
Син, Тарас, який вважає себе «юристом у сімї», склав руки й заявив:
Тату, діти не платять батькам за житло! Це ненормально!
Ненормально, кажу, коли тридцятирічний чоловік спить у тій самій кімнаті, де колись малював у зошиті і просив мене дути на гарячий борщ.
Він хотів щось сказати, але замовк. Бо що тут скажеш?
Пішли суперечки, жести, обурення. Вони кричали «ми ж родина!» і «це несправедливо!», а я спокійно відповідав: «це комуналка» і «це їжа, яку ви їсте». Коли я згадав про рахунок за газ, Оксана аж перехрестилася.
Але ж я прибираю! вигукнула вона, немов це вирішувало все.
Прибираєш? питаю. Ти про той «порядок», коли під ліжком стільки пилюки, що можна картоплю садити? Навіть кіт чхає.
Тарас спробував шантажувати:
Ну ми поїдемо! І ти залишишся сам!
Я глибоко вдихнув, поправив окуляри й усміхнувся:
Сину, коли саме? Бо я це чую вже років пятнадцять.
Знову тиша. Оксана втупилася в телефон, кіт ліг на підлогу, немов вирішив не втручатися.
Після довгих переговорів майже як у Верховній Раді ми досягли угоди: поки що оренди не буде, але вони сплачують половину інтернету й виносять сміття щодня.
Минув тиждень. Сміття, звичайно, лежить. Мабуть, чекають, аби воно зникло самотужки. А коли я нагадую, вони дивляться так, ніби я вимагаю віддати останні гроші.
Найсмішніше як вони тепер ходять по ха
