Вона мріяла танцювати
Музика стихла, зал завмер. Оксана чула лише своє дихання. Раптом тишу розірвав самотній оплеск, а за мить — шквал овацій, що оглушили її. Глядачі в залі піднялися з місць, у багатьох на очах сльози.
Оксана переглянулася з Андрієм. Він схилився і поцілував її. На його губах лишився солонуватий присмак її сліз. Овації почали стихати, люди виходили із зали. Андрій штовхнув візок із Оксаною до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялась крізь сльози.
***
Оксана готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Тарас. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на годинник. «Запізнюється. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я накручую себе, що уявляю зраду на порожньому місці. Як хочеться йому вірити. Але не можу. Не можу більше». Руки свербіли схопити телефон і подзвонити. «Невже знову?»
Оксана до болю, аж до білих суглобів, стиснула руків’я ножа. Потім розкрила долоню — нож із дзвінким лязгом впав на стіл. Вона знову подивилася на годинник, стрілки якого повзли, ніби випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала й набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка. Скажи, що ти вже їдеш», — благала вона довгі гудки. Але вони, наче насміхаючись, били й били у барабанні перетинки.
Оксана відкинула телефон. Він проковзнув по столу й зупинився біля самого краю. «Спокійно. Не збісися. Він скоро прийде…» — вмовляла вона саму себе.
Тарас прийшів опівночі. Наплакавшись, Оксана заснула, але ледве заскрипів ключ у замку, вона прокинулася й підвела голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Оксана встала й рвучко відчинила двері. Тарас знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко опам’ятався і спитав, ніби нічого не сталося:
— Налякала. Чого не спиш?
— У вічі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не зачинай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива випили…
— Не можу більше. Не мо-жу, — по складах повторила Оксана, обірвавши виправдання чоловіка. — Не можу чекати й прислуховуватися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла до кімнати, трохи зігнувшись, наче не мала сил випрямитися.
Оксана скорчилася на ліжку й заплакала.
— Окс, мені теж набридли твої ревнощі. Чесно. Кроку зробити не даєш. Казав же, із хлопцями засиділись… — Тарас підійшов до ліжка, але не спробував заспокоїти, погладити ридаючу дружину.
— А подзвонити не міг? Що, телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Оксана, зірвалася з ліжка й кинулася до передпокою.
Коли Тарас зрозумів, що вона хоче робити, було вже пізно. Оксана дістала із кишені куртки його телефон і дивилася на засвічений екран.
— Віддай! — Тарас підскочив до неї й спробував вихопити, але Оксана відвела руку із телефоном убік.
— Коханий, ти вже доїхав додому? Твоя дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала до ранку? — приторно солодким голосом Оксана прочитала повідомлення на екрані. — І хто ж із «хлопців» тебе коханим кличе?
Тарас знову спробував забрати телефон, але Оксана без опору сама йому його віддала. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього до кімнати й почала одягатися.
— Напиши своїй…, що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Окс. Ніч уже. Ну так, так. Я не з хлопцями був… — почав Тарас і змовк.
Обличчя дружини перекривилося, наче вона дивилася на огидного щура.
— Чого тобі не вистачає? — тихо спитала Оксана й знову зігнулася, ніби від болю в животі. — Я не можу так більше. Не залишуся з тобою ані секунди.
Вона взяла сумочку й вийшла за двері. Тарас не спинив, не втримав її. На вулиці Оксана викликала таксі, потім подзвонила мамі.
— Ви знову посварилися? Я ж попереджала, що його клятвам вірити не можна. Треба було відразу йти, не пробачати його, — дорікала в трубку мати.
— Гаразд, мам, поговоримо потім. — Оксана обірвала з’єднання.
Але до матері вона не доїхала. Таксі мчало порожнім сплячим містом, коли з бокової вулиці на нього вилетів позашляховик під кермом п’яного водія. Удар прийшовся з боку пасажирського сидіння, де сиділа Оксана…
Тарас приходив до лікарні щодня, коли її перевели з реанімації до палати. Він відчував провину. Не піддайся він тоді на умовляння Ірки залишитися в неї довше, може, й сварки б не було, Оксана не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробиОксана закрила очі, відчуваючи, як вітер грає у її волоссі, і в останній раз подумала, що танець у колясці — це теж маленьке диво, яке подарував їй випадок, а разом із ним — нове життя.
