13 квітня
Сьогодні в відділі з’явилася новенька Овія. Дивовижна дівчина, з якою одразу знайшов спільну мову. Тетяна поставила на стіл тарілку з омлетом, і під чарівне світло, що пройшло крізь штори, вона підперла підборіддя і посміхнулася. Я відложив телефон, бо хотів послухати її.
Класна? запитав я, піднявши чашку кави.
О, так! розпалилася Тетяна. Вчора ми розмовляли, і виявилося, що у нас стільки спільного. Вона теж займається скелелазінням, ходить до того ж залу, що й я, читає ті ж книжки. Схоже, мене всього скопіювали і підкинули в офіс.
Я посміхнувся і підняв каву.
Чудово, сказав я. Ти ж давно шукала подругу на роботі.
Точно! Тетяна схватила виделку, але не почала їсти. Є ще, вона обожнює походи. Ми вже домовились виїхати наступного місяця кудись у Карпати. Вона так відверто розповідає про все, без зайвої показухи.
Я кивнув, відкушуючи хліб.
Звучить здорово. Ти представиш її нам?
Звичайно! вона запропонувала. У суботу влаштуємо вечерю у мене вдома, я готуватиму щось смачне, будемо розмовляти.
Тетяна з радістю погодилась і зайнялась омлетом. У неї була улюблена робота, чудовий хлопець, з яким вони вже три роки, і тепер нова подруга, з якою так легко. Життя здавалося майже ідеальним.
Через два тижні Тетяна підготувала вечерю. Вмити квартиру до блиску, приготувати улюблену страву Олега запечену курку з розмарином. Овія прийшла з букетом тюльпанів і домашнім тортом.
Тетяно, у вас так затишно! вигукнула Овія, оглядаючи простір. Хочеться залишитися назавжди.
Тетяна посміхнулася і забрала квіти.
Дякую. Олеже, це Овія. Овіє, це Олег.
Олег простягнув руку і усміхнувся.
Приємно познайомитися. Тетяна розповідала про тебе так багато, що я вже відчуваю, ніби знаю тебе сто років.
Взаємно, відповіла Овія, потискаючи його руку. Вона постійно розказує про твою терпеливість. Ти, мабуть, найспокійніша людина в світі.
Ну, так треба, підморгнув Олег Тетяні. З такою енергійною дівчиною без терпіння не вижити.
Вечір пройшов чудово. Олег і Овія швидко знайшли спільну мову: обидва захоплюються старим кіно та роком сімидесятих. Вони змагалися, хто краще пам’ятає улюблені фільми, і сміялися над спорами.
Тетяна сиділа посеред них, спостерігаючи за розмовою, і її обличчя не покидала посмішка. Її двоє найулюбленіших людей стали друзями. Що може бути кращим?
Після тієї ночі вони часто зустрічалися втроєм: ходили в кіно, на виставки, виїжджали на природу. Олег тепер сам пропонував запросити Овію, кажучи, що з нею не буває нудно.
Тетяна лише раділа. Але з часом вона помітила дивні зміни. Олег став частіше залишатися в офісі допізна, хоча раніше завжди вчасно йшов додому. Він рідше писав їй протягом дня, реже телефонував просто так. Коли Тетяна підняла тему майбутнього купівлі квартири, весілля Олег відповідав коротко, ухильно, ніби це його турбувало.
Овія теж змінилася. Іноді Тетяна ловила її погляд, швидкий, оцінковий, ніби Овія хотіла щось сказати, але не наважувалась. Потім вона знову посміхалася і міняла тему.
Одного вечора Тетяна сиділа в вітальні, а Олег готував на кухні. Його телефон лежав на столі поруч. Екран підскочив нове повідомлення.
Тетяна швидко поглянула. Овія. Час майже північ. Текст був короткий: «Дякую за сьогоднішній день».
Тетяна затрималась, серце забрило. Вона відклала телефон і вивчала стіну. Що це означало? Коли вони сьогодні зустрічалися? Олег сказав, що затримався на роботі.
Вона намагалася відштовхнути ці думки, переконуючись, що це просто випадкове зіткнення, чи робоче питання, хоча Олег працював у іншій компанії. Тетяна соромилася своєї ревнощі, казала собі, що це лише друзі.
Та відчуття залишилось.
У березні вони втроєм поїхали на базу в Карпати. Поїздку планували давно. Тетяна мріяла про вихідні в горах, прогулянки лісом, вечори біля вогнища. Овія одразу захопилася ідеєю, а Олег підтримав. Вони орендували будиночок на березі озера, взяли намети та скелелазне спорядження.
Але з першого дня атмосфера була дивна. Тетяна помітила, як Олег і Овія обмінюються поглядами, як замовкають, коли вона входить до кімнати. На другий день вони довго гуляли удвох біля озера, поки Тетяна відпочивала після сходження на скелелазний маршрут. Олег пояснив, що просто показував Овії дорогу до старої церкви, про яку розповів місцевий лісничий.
Тетяна кивнула, хоча в середині щось стискалося.
У вечір останнього дня обидва сиділи біля вогнища. Обличчя їх були збентежені та провинувальні. Олег уникав погляду Тетяни, Овія теж. Тетяна намагалася розмовляти, та вони відповідали односкладно.
Тієї ночі Тетяна не могла заснути. Здавалося, що щось незворотно зламалося.
Через тиждень після повернення Олег написав: «Таню, треба поговорити. Зустрінемось у кав’ярні».
Тетяна сиділа на роботі, дивилася в екран телефона, відчуваючи погане передчуття.
О п’ять ранку вона прийшла до кав’ярні. Олег вже сидів за столиком біля вікна, поруч з Овіїю.
Тетяна зупинилась у дверях. На мить захотілося розвернутись і втекти, але ноги понесли її до їхнього столика. Вона сіла напроти, не знявши куртки.
Що відбувається? спитала вона.
Тетяна глянула спершу на Олега, потім на Овію. Обидва мали провиначі обличчя. Олег довго мовчав, розірваючи серветку на дрібні шматочки. Нарешті він підняв очі.
Таню, я не знаю, як це сказати. Ми не планували. Це сталося само. сказав він тихо.
Тетяна зжала кулаки під столом.
У Карпатах ми зрозуміли, що що закохалися один в одного, продовжив Олег. Ми намагалися боротися, справді боролися, але більше не можемо це ховати.
Овія розплакалась, сльози розтіли на її обличчі, розмазуючи макіяж.
Таню, пробач мене. Я не хотіла. Клянуся, я не хотіла завдавати тобі болю. Ти моя найкраща подруга. Але це це сильніше за нас.
Овія простягла руку.
Тетяна відсунула її. Внутрішньо вона палає: гнів, образа, біль все злилося в один вузол у горлі.
Сильніше за нас? запитала вона. Ви були за моєю спиною Поки я будувала плани, ви розважалися разом? Поки я думала про весілля, про дітей, про спільне майбутнє? Як вам могла дозволити совість так обійти мене? Чим я вас образила?
Ти, розумій, ми не хотіли почав Олег.
Не хотіли? підвищила голос Тетяна. Декілька відвідувачів озирнулися, але їй було все одно. Ви зустрічались за моєю спиною! Писали один одному ночами! І тепер кажете, що не хотіли? Це зрада, Олеже. Найгірше, що ти міг зі мною зробити.
Олег кивнув, поглянувши у підлогу.
Я знаю, сказав він. Я знаю, що вчинив підло. Але я більше не можу брехати тобі. Не можу прикидатись, що все гаразд.
А ти? повернулася вона до Овії. Ти казала, що я твоя найкраща подруга. Як могла?
Овія зірвалася в плач, притуливши обличчя до рук.
Пробач. Я не знала, що так вийде. Ми просто спілкувалися, проводили час, а потім зрозуміли, що це більше, ніж дружба.
Тетяна піднялась. Стілець зі скрипом відскочив назад. Вона схопила сумку і останній раз подивилася на них.
Я більше не хочу вас бачити. Ніколи.
Вона вийшла з кав’ярні, не озираючись. На вулиці було холодно, сльози текли по щоках, вона не витирала їх. Ходила, не роздумуючи, поки не дісталася станції метро.
Наступного дня Тетяна написала заяву про переведення у київське відділення компанії. Керівник здивувався, але не став питати. Її цінували, і переведення схвалили швидко.
Овія намагалася дзвонити Тетяна заблокувала номер. Олег надіслав кілька повідомлень вона їх видалила, не читаючи. Олег забрав речі, поки її не було вдома. Тетяна повернулась у порожню квартиру, довго стояла посеред кімнати, дивлячись на місце, де раніше стояли його кросівки.
Через два тижні вона вже була в Києві, розпаковувала речі. Батьки сперечалися, але Тетяна твердо вирішила, що треба почати все заново, без спогадів про Олега і Овію.
Перші місяці були важкими. Але Тетяна знову зайнялася скелелазінням, вже наодинці. Це допомагало.
Одного дня їй написала спільна знайома з Харкова, повідомивши, що Олег і Овія живуть разом уже два місяці.
Тетяна прочитала повідомлення, вимкнула телефон.
Біль не зник, лише притих. Вона вже не плакала вночі, не крутила в голові останню зустріч. Просто жила далі, крок за кроком, день за днем.
Втрата хлопця і подруги навчила мене, що довіра крихке скло. Дружба може бути справжньою, а кохання зрадливим. Тепер я буду обережнішим, коли впускатиму нових людей у своє життя. Це мій особистий урок: не варто дозволяти чужим брехням руйнувати власну душу, адже лише ми самі можемо її зберегти.
