– Ми не втратили час, ми просто довго йшли до свого щастя, – промовила Олеся й міцніше притулилася до Романа.
Олеся розплющила очі й із задоволенням потягнулася. Сьогодні неділя, можна не поспішати.
Коли помер чоловік, знайомі й колеги очікували, що Олеся буде в нестямі від горя. Вона вдягала маску безутішного смутку. На роботі дали відпустку, щоб вона провела чоловіка в останню путь.
Ззовні вони виглядали ідеальною парою, але що ховалося всередині — нікого не обходило. Ні, звичайно, Олесі було шкода Юрка, як будь-якої людини, що пішла рано. Але не як коханого чоловіка.
Олеся глянула на фото в рамці. Досить, тепер його можна прибрати. Раніше вона цього не робила, бо заходили знайомі, співчували й, звичайно, шукали поглядом портрет покійного.
Щодня прокидатися й бачити його самовдоволене обличчя — це вже занадто. Олеся зіштовхнула ковдру, підвелася, підійшла до книжкової шафи й узявши фото в руки, кілька миттєвостей розглядала доглянуте лице чоловіка, який був упевнений у своїй неперевершеності. Скільких жінок він збив з пантелику… Олеся усміхнулася.
– Ну що? Додумався? Думаєш, я страждаю й оплакую тебе? Не дочекаєшся. Прощавай. – Вона розсунула книжки й засунула між ними рамку з фото. – Ось так. Тепер тут твоє місце, а не в моєму житті. – Олеся зтрусила невидимий пил із долонь і пішла до ванної.
***
Коли Олеся вийшла з аудиторії після останнього іспиту, у коридорі вже не було абітурієнтів. Вона здавала останньою. Раптом ізбоку з’явився звичайний, нічим не визначний хлопець. Вони разом вступали до інституту.
– Ну як? Здала? – запитав він.
– П’ятірка! – Олеся не втримала радості.
– Значить, вчитимемося разом. – Хлопець теж посміхнувся.
– Ще списки чекати… – почала Олеся, але й сама була впевнена, що вступить.
– Це формальність. У тебе одна четвірка. Прохідний бал набереш.
– А коли вивісять?
– Післязавтра, я дізнавався. Може, відзначимо? – Він із завмираючим серцем чекав її відповіді.
Олеся подумала, що батьки ще на роботі, готуватися більше не треба, загалом нічого робити.
– Пішли, – відповіла вона.
Вони гуляли містом, їли морозиво, а потім пішли в кіно.
Вони потрапили до різних груп. Олесі було байдуже, а ось Роман засмутився. Тепер вони бачилися лише на перервах і на лекціях, де він незмінно сідав поруч із нею.
Одного разу Роман запізнився, і його місце біля Олесі зайняв Юрко Довженко, що вскочив у останню мить. Олеся хотіла сказати, що тут зайнято, але на кафедру піднявся професор і почав лекцію. Про нього йшли чутки, що він суворий, і якщо комусь не сподобається — краще не чекати вищої оцінки за трійку.
Олеся вирішила, що нічого страшного, якщо вони з Ромкою один раз посидять окремо.
– Швець ревнує. Прямо відчуваю, як він свердлить мене поглядом, – пожартував Юрко, нахилившись до Олесі.
Вона озирнулася. Ромко сидів на останньому ряду й із болючим виразом дивився на них.
– Молоді люди, годі базікати. Дівчина, якщо вам нецікаво – можете піти, – строгий голос професора змусив Олесю здригнутися.
Усі погляди звернулися на них із Юрком, і Олеся схилила голову над зошитом.
– Ну все, тепер тримайся. Він нас «зафотографував», – сказав Юрко, і вони засміялися.
Професор таки вигнав їх із лекції. Спочатку вони сиділи в коридорі, чекаючи кінця, а потім Юрко запропонував сходити до їдальні. Нащо марнувати час?
Юрко знав багато чого, розповідав цікаво. Олесі подобалася його впевненість. За кмітливість і дотепність його поважали навіть викладачі.
– Олесю, будь із ним обережна. Він бабій, гуляка, – попередив після лекції Ромко.
– Ти що, ревнуєш? – запитала Олеся.
– А якщо й так?
– Роме, між мною та Юрком нічого немає. Подумаєш, раз на лекції посиділи разом.
Але на одній лекції справа не закінчилася. Олеся закохалася, не могла прожити дня без Юрка. Усі вважали їх парою, батьки Олесі – нареченими. Чарівний і ввічливий Юрко підкорив серце її матері. Він умів обвоВона обернулася до Романа, посміхнулася й промовила: “Знаєш, а може, це і є справжнє щастя – коли тебе люблять таким, який ти є, без масок і притворства.”
