Вони ніколи не знали одне одного…
Соломія зразу зрозуміла, ким вона є в житті Богдана. Не дружиною, не матір’ю його дітей, не законною обраницею. Лише коханкою. Жінкою, де він відпочиває душею й тілом. Жінкою, до якої він приходить не заради обов’язків, а заради легкості й тиші.
Вона нічого не вимагала. Ані розлучення, ані клятв. Лише трохи тепла. Вона приймала Богдана таким, яким він був: одруженим, далеким, але добрим до неї. Інколи приносив продукти, інколи допомагав із ремонтом. Бувало, брав її за руку й казав, що кохає. І цього було достатньо.
Соломія не вважала себе руйнівницею сім’ї. Вона нікого не забирала. Це Богдан сам вирішив прийти. Сам обрав її. Вона була просто поруч. Без претензій.
Минали роки. Богдан приїжджав регулярно. Дарував квіти, інколи щось купував дітям — не її, звісно, а своїм. У Соломії дітей не було. Лікарі давно поставили діагноз: безпліддя. Саме це й зруйнувало її єдиний шлюб.
Потім сталося диво. Справжнє, незбагненне. Вагітність. Майже у сорок років. Вона плакала від щастя. Батьки Соломії, дізнавшись, що стануть дідусем і бабусею, навіть не запитали, хто батько. Вони просто раділи. Обіцяли допомогти. А Соломія… Вона була впевнена: Богдан не покине. Він кохав її. Він казав це сотні разів.
«Подавай на розлучення», — сказала вона йому одного дня. «Ми станемо справжньою сім’єю».
Він мовчав. Потім відповів:
«Мені потрібен час… Я не можу так одразу».
Соломія дала йому тиждень. Потім ще один. Але Богдан почав зникати. Мовчав. Не відповідав. Пропадав після роботи, відмовлявся, не дзвонив. І одного разу вона прийшла до його дому. Просто стояла біля під’їзду. Не могла інакше.
«Ти що тут робиш?!» — розлютився Богдан, побачивши її.
«Чекаю на тебе».
«Ти мене втомила! Ти не чуєш! Я ж просив почекати! Ти мене підставляєш, ти тиснеш!»
Соломія замовкла. Дивилася на нього і не пізнавала.
«Значить, не будеш з нами?» — тихо запитала вона.
Він відвернувся. І тоді вона сказала:
«Ми ніколи не знали одне одного. Забудь мене. Забудь нас. У нас більше немає “ми”».
Вона пішла. Не озирнулася.
Соломія народила дівчинку. Гарну, кучеряву, з очима Богдана. Але коли брала її на руки, відчувала лише любов. Більше нічого. Ані страху, ані болю, ані жалю. Лише щастя.
Богдан кілька разів намагався зв’язатися. Дзвонив. Хотів побачити доньку. Соломія відмовила.
«Ти зробив вибір», — сказала вона. «Не треба тепер нагадувати про себе. У неї є батько. Справжній».
Вона не брехала. За півроку вона зустріла чоловіка. Тихого, спокійного, трохи старшого. Він не розпитував зайвого. Просто полюбив її й дівчинку. А дівчинка одразу назвала його татом. Усе сталось ніби саме собою. Наче хтось згори вирішив: тепер усе буде правильно.
Минуло два роки. Весна. Парк. Богдан ішов алеєю, ні про що не думаючи. І раптом побачив її. Соломію. З чоловіком. І з дитиною.
Чоловік тримав на руках дівчинку. Вона сміялася, торбала його за вухо. А Соломія, у легкій сукні, щасливо дивилася на них і тихо сказала:
«Поцілуй тата, серденько. Дивись, він уже втомився тебе носити».
Богдан зупинився. Не міг дихати. Не міг йти. Це була вона. Його донька. Його дівчинка. Така ж, як колись його хлопчики — кучерява, світлаВін стояв і дивився, як вони йдуть, і зрозумів, що його місце залишилося десь далеко, в минулому, яке вже ніколи не повернеться.
