Сорок років ми жили під одним дахом, і от у шістдесят три ти вирішив усе віддати часу на вітер і змінити власну історію?
Тетяна сиділа у своєму любимому кріслі, дивлячись крізь прозорі штори на ранковий Київ, що розливався туманом, як сон, і намагалася зібрати забуте у мозаїку. Ще вдень вона рвалася готувати борщ, розчинялась в очікуванні Семена, який повинен був повернутись з рибалки, та він повернувся не з карасями, а з крихкими новинами, що довго танцювали між мовчанням і страхом.
Я хочу розлучитися. Попрошу тебе зрозуміти, витягаючи слова з глибини сну, сказав Семен, відводячи погляд у далечінь коридору. Діти вже великі, їм, як хмаринкам, усе байдуже. Онуки як перелітні птахи, а ми можемо спокійно поставити крапку, без грому й бурі.
Сорок років під тим самим небом, і зараз ти вирішив перелетіти на інший берег? дивувалась Тетяна, мов наче хтось розлив чорнила на білизну її думок. Я маю знати, куди плине цей новий вітер.
Залишишся в нашій квартирі на Лукянівці, я переїду на дачу під Броварами, вже давно продуманий сценарій грав Семен. Ділити нам нема що, усе й так перейде донькам.
Як її звати? тихо запитала Тетяна, відчуваючи, що з її шкіри спадає останній шар спокою.
Семен почервонів, збирався, як птах, що ніяково шукає гілку, і вдав, що не почув. Тетяна зрозуміла є хтось інша, молодша, пружніша. Колись вона й уявити не могла цей сон: що на старостях стане одна, а чоловік перепливе у інше життя.
Все ще може змінитися, пригортали її доньки Уляна і Мирослава. Батько просто заблукав у своїх хмарах.
Не думаю, зітхала Тетяна, Я лише буду радіти вашому щастю, хоч би як вітер дув.
Уляна з Мирославою поїхали до дачі Семена, поговорити, а після повернулись без слів, ховаючи свої думки у долонях. І змінили тактику: почали казати, що самотність не завжди зле, можна дбати лише про себе під пухнастою ковдрою і виявилося, що це менше болить, ніж очікування змін.
Тетяна мовчала, але всі родичі й сусіди, як нитки в рушнику, підходили з питаннями та поглядами.
Стільки років під одним дахом, а чоловік під кінець життя йде до іншої, шепотіли сусідки, розливаючи чай із чорнобривцями у дворі. Вона молодша чи має більше гривень?
Тетяна не знала, що сказати, але мрії про суперницю стали невідємною частиною її сну. Вона вирушила на дачу під Броварами під приводом забрати домашню консервацію аби побачити ту, чия тінь тепер стелиться попід вікнами її мрій. І таки зустріла.
Семене, ти не казав, що твоя колишня може приїжджати, говорила незнайома жінка з надто яскравим макіяжем і золотими сережками, що бриніли, ніби дзвони. Мені здавалось, ви розібралися, і їй тут нема що робити.
Серйозно ти проміняв мене на цю журавку? запитала Тетяна, розглядаючи її, як казкову істоту.
Стоїш і дозволяєш мені ображати? репетувала барвиста дама. Мені тільки трохи менше років, а виглядаю краще за вас.
Якщо вона вважає, що яскравість головне, сказала Тетяна, шукаючи очима Семена, який губився поглядом у яблуках на столі.
Дорога до зупинки була мов осіння дож, за спиною лунали крики розфарбованої Барбі з перчиками у волоссі. Тетяна не плакала лише вдома дала собі волю і подзвонила сестрі Олесі.
Не переймайся, заварювала мятний чай Олеся, укладаючи на піднос львівське печиво. Нова Семенова не красива й не розумна.
Може, й права вона, а я справжня бабуся у свої роки, сумнівалась Тетяна.
Ти виглядаєш гарно, казала Олеся. Лише не треба з сорокарічного віку вдягати леопардові лосини. Краса у віці це гідність, а не мішура.
Тетяна дивилась у дзеркало і погоджувалась. Доньки дарували гарну косметику, одяг був сучасний, а сама вона не папуга і ніколи не хотіла бути схожа на ту, що зустріла на дачі.
Ти тепер вільна жінка, усміхалась Олеся. Можеш знайти радість у театрах, музеях, на вечорах поезії. Дочки самостійні, нові можливості чекають.
Олеся виконала обіцянку: водила сестру до театрів Подолу, на ранкові прогулянки Хрещатиком, на концерти в Оперному. Друзів стало більше усі ровесники, як ті соняшники навесні. Один чоловік навіть намагався виявити симпатію до Тетяни, але вона одразу поставила межу.
Дивись, ти з театрами, з новими друзями, може, ще заміж підеш? несподівано сказав Семен на базарі на Східній, коли зустрів її біля ящика з сливами.
Що ти так далеко приїхав по продукти, твоя нова не варить борщ? запитувала Тетяна.
Я завжди купував тут, звик. У нашому віці важко штовхати нові звички, бурчав Семен, немов затонулий корабель у Дніпрі.
Тетяна не стала розвивати тему, поспішила додому. Семен у той момент хотів наздогнати її, розповісти, як жалкує але не мав слів. Він був поруч усе життя, потім захопився жвавою Людмилою, і вона закружляла його в коловороті снів.
Спочатку було цікаво, як у карнавалі на Контрактовій, далі відкривалось, що Людмила не полюбляє побут, а лише балачки й застілля.
Семен все частіше хотів повернутися після зустрічі з Тетяною це бажання стало фіолетовим туманом у голові. Вона не сварилася, не розбиралася і він раптом зрозумів: йому не вистачає саме цього затишку і спокою, що був лише біля Тетяни.
Знов купив курагу, я ж просила чорнослив, обурювалась Людмила, розбираючи покупки. Сир не той, майонез забув.
Раніше Тетяна все робила, або разом, а ти перекладаєш усе на мене, не витримав Семен.
Я втомилась від порівнянь! гнівно кричала Людмила. Зізнайся, що шкодуєш про те рішення.
Семен реально шкодував, але вже знав: Тетяна не пробачить, не відкриє двері, не стане знов родиною. Він кілька разів хотів зателефонувати, але не знав слів. Коли після чергової сварки пішов до її квартири у центрі, Тетяна навіть не пустила за поріг.
Тобі треба речі? спитала вона.
Я хотів поговорити. Маєш час? запитав він, чуючи аромат пирога зі сливами.
Ні часу, ні бажання. Забирай, що хотів, я чекаю гостей.
Забирати було нічого, сказати забагато, а слова розбіглися, ніби вітри в полі. Семен повернувся на дачу під Броварами, самому робити вечерю, бо Людмила знову шаруділа селом, як ластівка. Повернулась веселою, і Семен остаточно зрозумів час на розмови закінчено.
Після чергових сцен з Людмилою він був близький до того, щоб подзвонити Тетяні, але не зробив цього. Занадто добре знав: нема місця для забутих образ, як для старого вінка на новому весіллі.
Може, колись він піде з покаянням, бо жінка не пробачить зраду, але вже не поверне того спокою і тепла. Зараз у нього сонячна самотність на дачі, у Тетяни місто, родина, театральні зали й нові друзі. Колишньому місця вже не було.
