Ми трохи поживемо у тебе, бо з гривнями у нас зараз не густо! заявила мені моя подруга.
Я жінка активна, не з тих, хто сидить удома з котом і тістечками. Вже й 65 розміняла, а все ще буває, що за тиждень проїду кілька областей, побалакаю з цікавими людьми, спробую нову страву, ще й новий анекдот підхоплю. Молодість згадую з посмішкою і, чесно, трошки з ностальгією: тоді ж можна було з рюкзаком рвонути будь-куди! Хоч в Одесу на море, хоч на Закарпаття до термальних басейнів, або навіть з друзями на Дністрі у наметах поночувати. І всі пригоди за смішні гроші!
Зараз ті часи тільки у спогадах. Я завжди обожнювала знайомитись з новими людьми: то на пляжі, то в театрі. З багатьма приятелювала роками.
Одного разу у Коблевому, здається, я зустріла жінку на імя Одарка. Ми з нею опинились в одному приватному будиночку на відпочинку. Дружно розїхались і, якось, стали переписуватись листами. Минуло років зо три. І от якось приходить мені телеграма, без підпису: Потяг прибуває о 3-й ночі. Зустрічай мене!
Сиджу, чухаю потилицю хто це міг бути? Ні я, ні чоловік нікуди не збирались їхати. А об 4-й ранку дзвінок у двері. Відчиняю і мало не впускаю на себе чайник з несподіванки. Одарка! З нею дві дівчинки років по шістнадцять, бабуся і якийсь дядько. Ще й багажу як у київському шопінг-молі після знижок. Ми з чоловіком розгубилися, але впустили гостей. А Одарка одразу з порога:
А чого ти мене не зустріла? Я ж телеграму вислала! Це, взагалі-то, грошей коштує!
Ой, вибач, ми й гадки не мали, хто написав.
Так ти ж сама адресу залишала. Ось ми тут.
Та я думала, ми просто листами обмінюватимемось…
Одарка розповідає, що одна з дівчаток саме закінчила школу і вирішила поступати в університет у Києві, а рідня приїхала її підтримати.
Будемо жити у тебе! На квартиру чи готель грошей немає!
Я спершу отетеріла. Ми ж не родичі! З якої радості мені їх приймати? Годувати гостей треба три рази на день, приїхали з власною гречкою, але готувати їм було ліньки все моє. Я для них стала як у готелі, тільки ще й на кухні командую і при посуді бігаю.
Через три дні мене вже, чесно кажучи, ледь жовч не залило, і я попросила Одарку з сімєю перебиратися кудись інде. Мене не хвилювало, куди.
Тут почався справжній “шоу”: Одарка накричала, почала жбурляти чашки, ламати ложки й взагалі гучно демонструвати характер.
Я була просто в шоці. Одарка та її компашка почали збирати речі. І, уяви собі, поцупили мій халат, пару рушників, а якимось чином зачарували навіть велику каструлю! Досі не розумію, як їм вдалося її заховати. Каструля зникла, ніби в ранньому радянському детективі.
І отак на цьому прекрасному моменті дружба скінчилася. Слава Богу, більше ні листа, ні телеграми від них не було. Такої нахабності я ще не зустрічала!
Зараз знайомлюся з людьми оооо-дуже обережно. Прямо як старий пес перед новою ковбасою нюхаю та придивляюся довго.
