Отак слухай, ми з чоловіком, Віталієм, збиралися віддавати нашу доньку Соломію заміж. Соломії вже 27 років, саме час родину заводити, тим більше, що вона зустріла доброго хлопця — Богдана. Він справжній, працює інженером, до Соломії ставиться з повагою, і ми з Віталієм його відразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Але коли я дізналася, яким «посагом» забезпечила свого сина Богдана його мати, Ганна Миколаївна, я ледве не втратила дар мови. Невже у 21 столітті ми знову граємо у Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого гідний?
Соломія у нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Віталієм завжди вчили її бути незалежною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звичайно, як батьки, ми хотіли допомогти молодій сім’ї на старті. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. Ще я потихеньку збирала для Соломії «посаг» — гарну постільну білизну, набір посуду, навіть штори нові купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми турбуємося. А Богдан, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них із Соломією все було на рівних.
Ось на минулому тижні ми з Віталієм поїхали до Ганни Миколаївни, щоб обговорити весілля. Вона жінка пишна, завжди з зачіскою, ніби з салону, і з таким тоном, ніби вона знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і тут вона починає: «Оленко, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена із достатком у сім’ю входила». Я спершу подумала, що вона жартує. Який ще посаг? Невже ми корів і скрині з золотом маємо привозити? Але Ганна Миколаївна була серйозна. І тут вона видає: «Я своєму Богданові дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А що у вас?»
Я ледве чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Невже вона тепер нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але подробиці обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Віталієм не мільйонери, але для Соломії зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це «дрібниці», а Ганна Миколаївна прямо-таки принца виховала, якого ми маємо засипати подарунками?
Повернувшись додому, я розповіла все Соломії. Вона лише засміялася: «Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Богданом самі впораємося». Але мені було прикро. Не за себе, за Соломію. Вона ж така світла, добра, а тепер її ніби оцінюють за якоюсь середньовічною шкалою. Поговорила з Віталієм, а він, як завжди, вирішив не загострювати: «Оленко, не забивай собі голову. Головне, що молодята люблять одне одного». Легко йому казати, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми маємо виправдовуватися перед Ганною Миколаївною? І головне — звідки в неї такі запити? Невже вона думає, що її Богдан — товар на ринку, а ми маємо за нього «заплатити»?
Через кілька днів Соломія розповіла, що Богдан теж не в захваті від маминих розмов. Він сказав, що авто і гроші — це, звичайно, добре, але він не хоче, щоб весілля перетворилося на торги. «Я одружуюся на Соломії, а не на її посагу», — сказав він їй. І тут я трохи відтанула. Богдан — хлопець з головою, і, схоже, він справді кохає нашу доньку. Але Ганна Миколаївна не заспокоюється. Позавчора подзвонила і почала розпитувати, яку су**”А тим часом я вже почала шукати в інтернеті, як цивілізовано відмовитися від середньовічних традицій, щоб не образити нікого, але й не грати в дурні ігри.”**
