Ми з чоловіком нещодавно приїхали в село під Полтавою знайомитись із його батьками.
Мама Олексія, тільки-но вийшла на ґанок, поставила руки в боки, як справжня господиня біля печі, й заквилила:
Ой, Лесю, а чого ж не попередив?.. Дивлюсь, привіз когось!
Олексій ніжно обняв мене, притиснув до себе:
Мамо, знайомся це моя дружина, Дарина.
«Гірка» в льняному, розцяцькованому фартусі, простягла до мене руки:
Ну, і здрастуй, невісточко!
І, як заведено, тричі обняла та поцілувала.
Від Олени Василівни повіяв ароматом часнику й щойно спеченого хліба я ледве стрималась, щоб не закричати від несподіванки, коли вона так мене пригорнула, що мою голову затисло між двох пухнастих подушок її грудей.
Потім вона на мить відсторонила мене й ретельно зміряла оком з голови до ніг:
Лесю, де таку «струнку» відкопав?
Мій тільки хихикнув:
Та в місті! В бібліотеці на Пушкіна. А батько вдома?
Та у сусідки з грубою бавиться Проходьте до хати, знімайте черевики я тільки постелила.
На подвірї з цікавістю визирали сільські діти, хто з яблуком, хто босоніж.
Андрійку, бігом до Марії Петрівни! Скажи дядькові Василю син із жінкою приїхав!
Є! гукнув хлопчина й подався по вулиці.
Ми зайшли до хати.
Олексій зняв із мене модне пальто, куплене в «Секонді» на Сінній, і повісив на гачок коло печі.
Потому взяв мої руки, крижані з холоду, притулив їх до теплого боку печі, що ще дихала жаром:
Ох, моя годувальниця! Ще гаряча
Аж тут задзеленчали горшки, застукали миски об стіл, зазвучали грановані склянки, залопотіли алюмінієві ложки
Поки свекруха господарювала біля столу, я розглядала простору хату.
Он, у кутку, під іконами вишитий рушник; на вікнах чистенькі фіранки в маки; на лавках і ослонах домоткані килимки. Біля теплої печі, обернувшись хвостом, дрімав рудий кіт чи кішка.
Ось-ось розписалися, долинуло до мене ніби здалеку голос Олексія.
Я не знала, куди подітись, так швидко на столі з’явилися смаколики!
На велетенському підносі в центрі стояло сальце, поряд хрустка квашена капуста, мариновані помідори, з печі свіже запечене молоко з рум’яною пінкою, пиріг із яйцем та зеленою цибулею
Ой, мамо, так хотілося їсти!
Мамо, ну досить, тут і на тиждень вистачить, хмикнув Лесь, відкушуючи скибу ще теплого домашнього хліба.
Свекруха гупнула біля сала запітнілу скляну «чвертку» і, задоволена, витерла руки об фартух:
Тепер усе!
Ось так я і познайомилась із Оленою Василівною.
Вона з сином як близнюки: чорняві, румяні щоки, лише Лесь спокійний, лагідний, а свекруха наче літо з грозою й сміхом.
Здається, не одного норовливого коня приборкала і не одну пожежу сама гасила
У сінях гримнула двері.
До кухні, впускаючи за собою клуби холоду, зайшов невеличкий кремезний чоловік.
«Дядечко з нігтик», радісно сплеснув руками:
Отакої, гоп-ля!
Не знімаючи засмальцьованої ватної куртки, обійняв сина:
Здоров Лесю!
Руки мий та сідай, відказала свекруха.
Василь Васильович потис мені руку:
Доброго здоровя, панночко!
Веселі голубі очі, рідка рудувата борідка, а волосся наче мідне, що в сонці грає.
Олено, насипай-но і мені борщу! прохрипів, жменею ковшаючи бороду.
Підняли склянки:
За ваше здоровя, дорогі!
Після усього наїдку й випитого мені аж відваги додалось:
Василю Васильовичу, а чого в вас усі Василі?
Все просто, Дарцю. І дід, і батько, і я всі з печниками. Лесь от тільки токарем забаг захотів стати.
Токарі, тату, теж потрібні!
А піч складати важко?
Дівчино, це ціле мистецтво! підняв палець догори. Щоб гарно було, не диміла й пироги пекла, як у казці. Не глянь, що я легковажний ми, руді, витривалі, сонцем поціловані!
Он бач, Василь у мене майстер на всі руки! сміється свекруха.
Батю, розкажи щось, а ми послухаємо!
Свекор зітхнув, погладив борідку, глянув хитрюще:
Ну що ж, якщо слух. Був якось випадок
Поїхали якось серед літа ми на сінокіс. «Червона» в нас тоді була не корова, а справжнє молочне багатство.
Вся громада поїхала: і жінки, і чоловіки, і ми з Оленою.
Сонце ще за лісом, а ми вже косями махаємо: січ-січ, січ-січ
Гарячий день видався комарі й оводи кусали без пощади!
Того літа кабанів у лісі побільшало, хоч греблю гати!
Обід. Всі знесилені Трудились аж піт градом.
Та нудно згадувати, відмахується Олена, Дарині це все нецікаво.
Та якраз цікаво дуже!
От, значить, глянув я на всіх і думаю: треба людей повеселити. Бачу жарко, усі сонні
Беру свою косу, біжу наввипередки, й гукаю: «Ой леле! Кабани біжать!»
А сам на грушу, як котяра. Люди поскидали коси, і теж по деревах!
А-ха-ха! А далі що?
А потім ледве впросили повернутись. Але цікаво робота швидше пішла.
Свекруха не витримала й ляпнула чоловікові:
Ото вже ти, Василю, жартун
Батю, може про справжніх кабанів розкажеш?
А справді. Якось так
Ми з Оленою ще молоді були, дитину ще й не планували.
Я тоді ще мисливцем неабияким був, та після того випадку більше ніколи.
Памятаю, випав сніг. Кажу Олені: «Піду на полювання».
Іди, відповіла.
Я рушницю взяв, пішов По лісу ходив не одну годину ані звіра. Вже сутеніло, вирішив до дому. Чую кабани близько. Підкрадаюсь, стріляю. Думав, попав а ні! Тут на мене той кабан як побіжить! Я мерщій, аж на дерево піднявся.
Мабуть, аж дрижати став? додала свекруха.
Ну! Сиджу, серце калатає. Кабан риє під деревом, а тоді розкинувся й вся ватага підлягла.
Ну й що далі?
Сидів я так до ранку. Добре, що морозу не було великого.
А я шукала його тоді всю ніч, чоловіків скликала, маячила вже світанкова зоря Знайшли, на спині ледве додому донесли!
Бо ти ж у мене не жінка, а козацька кров!
Іди, жартуючий! Дарцю, може чаю з травами, з нашим домашнім медом?
За любки, спасибі.
Олена розлила пахучого чаю в керамічні кружки.
Лесю, розкажи ще, як сестру мою зцілив!
Свекор мало не захлинувся чаєм, розсміявся:
Якось Тетяна, сестра Олени, телеграму надіслала: їду в гості.
Встретили, як годиться Гостює, жаліється за столом: «Ноги болять, ходити не можу!»
Та ти, кажемо, в лікарню.
Та коли дійдеш туди?
А бджолами не лікувалась?
Де ті бджоли в місті?
Ходи, кажу, Таню, до нашого вулика розберусь.
Ой, Айболит, регоче свекруха.
Повів я її, кажу: піднімай спідницю трохи Ото на кожну ногу посадив по бджолі. Спочатку дякувала, а за півгодини вже лаяла всіх, бо виявилась алергія, ноги роздуло!
Кажу ж Айболит!
Відкіля я знав!..
Дарцю, медок їж, авжеж без алергії?
Без!
І слава Богу
Допили чай, надворі вже стемніло, я зморилась.
Свекруха зашторила фіранки:
Лесю, де вам спатоньки постелити?
Мамо, може на печі? Ти як, Дарцю?
Я за!
А наш батько її сам своїми руками склав, камінець до камінчика, похвалилась Олена.
Василь Васильович аж засяяв.
І було чим пишатись піч не тільки гріє, а й годує, родину гуртує.
Огонь у ній горить по-домашньому, затишно.
Після того подякували, я сіла на теплу піч Олексій допоміг.
Від сіни на мене війнуло ароматами печеним хлібом, сушеним чебрецем та житом, овечою вовною, теплом цегли.
Лесь відразу заснув, а мені сон не йде.
Поруч хтось сопе:
Пих-пух, пих-пух
Домовик, промайнуло в думках.
Пригадала дитячу считалочку:
Домовику-домовику, ми не водимось з тобою!
А зранку дізналася: то зовсім не домовик, а опара, що свекруха поставила біля печі й забула про неї.
Ще не раз ми повернемось у цей теплий дім наслухатися історій Василя Васильовича, зігрітися біля печі, поласувати домашнім хлібом.
Але про це вже якось іншим разомА зараз, сидячи в міській квартирі, ми з Лесем часто згадуємо той вечір. І коли десь у підворітті пахне свіжим хлібом чи лунає дзвінкий сміх стає так тепло, як коло печі Василя Васильовича. Десь там, у полтавському селі, під вишнями дозрівають історії, печуться пироги, і завжди чекає на гостей дім з відкритими дверима.
Я знаю напевно: для нашої родини завжди буде місце на теплій печі, під вишитим рушником, у тихому затишку під стріхою там, де пахне щастям і медом, а серце чує: Доброго здоровя, донечко!
