Я з чоловіком залишили свою квартиру синові і переїхали жити в село. Він же з невісткою оселився в родичів дружини, а нашу квартиру здавав.
Ми з чоловіком одружилися, коли нам було по 23 роки. До того ж, я вже чекала дитину на момент весілля. Обоє закінчили університет, факультет педагогіки. Наші родини були звичайними; не було ні багатих батьків, ні впливових дядьків, усе в житті здобували лише власною працею.
Довелося рано вийти на роботу. Через стрес і однотипне харчування у мене, як у молодої мами, не було молока тож наш син ріс на дитячих сумішах майже з народження. Уже в 11 місяців ми віддали його у ясла. Там його навчили користуватись ложкою, сидіти на горщику й засинати вже без колисання, бо нам із чоловіком потрібно було працювати.
Спершу ми жили в орендованій квартирці, згодом придбали однокімнатну, а років через кілька двокімнатну, на яку економили усе з зарплат вчителів. А ще ми обоє сільські, мріяли про клаптик землі. Декілька років тому купили ділянку за містом, і чоловік своїми руками вибудував там маленький цегляний будиночок на дві кімнати. Провели пічне опалення, впорядкували землю, придбали меблі.
Здавалося, що все позаду, час жити для себе й тішитися життям. Нам було по 46, нарешті зявилося трохи спокою. Але доля підготувала нове випробування наш син, теж у 23, вирішив одружитися. Наша невістка зі статної родини, разом вони навчалися на юристів. Вирішили брати шлюб і почалися вимоги: шикарний ресторан, весільний кортеж, подорож, окрема квартира.
Все життя я відчувала провину, що недолюбила свого сина. Швидко в ясла, швидко у школу, вічно були зайняті чужими дітьми. Дідусі й бабусі жили далеко, тож син виріс самостійним, але матеріально старалися йому все компенсувати іграшки, дорогий одяг, платне навчання, авто в 18.
І от ми вирішили допомогти й тепер: віддали всі відкладені гроші на весілля, а ще обговорили з чоловіком, що подаруємо йому квартиру хай не мучиться, як ми колись. Батьки невістки здебільшого витрачались на свою доньку хутра, коштовності, оновили усі меблі. Їхній маєток розкішний триповерховий будинок з сучасним ремонтом і декількома автівками.
Поступово наш син віддалявся. Згодом став приїжджати раз на місяць, потім зовсім перестав дзвонити. Родич по лінії невістки влаштував йому хорошу роботу.
Якось, зустрівши сусідку на базарі, ми дізналися, що син із дружиною давно живуть у її сімї, а нашу квартиру здають чужим людям. Чоловік дуже засмутився, довго не міг заспокоїтись. Коли я зателефонувала синові, він роздратовано відповів, що самі ж подарували йому квартиру і що ми завжди були бідними, а він виріс найгіршим серед своїх друзів. Він кинув нам претензію, що змушені жити вчителями, коли він із дружиною вибирають краще життя.
Ми з чоловіком вирішили боротися за справедливість. Взяли консультацію у юриста, і той сказав: оскільки дарча не була оформлена офіційно, квартира юридично залишається нашою, розпоряджатися нею може тільки власник.
Ми не стали судитися з сином. Дали квартирантам місяць, спокійно пояснили ситуацію. Вони виявилися розуміючими людьми, швидко зібралися, не влаштовували скандалів. Ми повернулися у свою квартиру. Втім, стосунки з сином обірвалися. У серцях і чоловіка, і в мене залишився осад болю й образи. Можливо, згодом усе владнається, та зараз одне можна сказати напевно: як би батьки не старалися допомогти дітям матеріально, найважливішим у вихованні все одно залишаються тепло, час і турбота, яких не заміниш жодними подарунками.
Життя навчило: справжня підтримка це щира любов, яка укріплює стосунки й через роки.
