— Ти Єва? Дружина В’ячеслава?
— Так… А ви хто?
— Це неважливо. Важливо, нащо я прийшла! Збирайте речі й забирайтеся з цієї квартири. Ми з В’ячеславом кохаємо одне одного, і він переїжджає до мене. Він сам так вирішив!
Єва нерухомо дивилася на жінку, що раптом з’явилася на порозі її дому у суботній ранок. Ефектна брюнетка років тридцяти випромінювала агресивну впевненість. Дорогий манікюр, яскравий макіяж, шкіряна куртка з цвяхами — усе говорило про бажання вразити.
— Вибачте, що?..
— Не вдавайте дурну! — незнайомка крокнула вперед. — В’ячеслав втомився від вашого деспотизму. Кожного дня він розповідає, як ви його не розумієте, як душите всі його бізнес-ідеї! Він уже давно усе вирішив.
Вона щось говорила далі, але Єва вже не чула. У вухах шуміло. В’ячеслав? Той самий, що вчора вечеряв на цій кухні, благав гроші на новий проект і цілував її на ніч, шепочучи, яка вона у нього чудова?
— Заходьте, — власний голос здався чужим. — Гадаю, нам є про що поговорити.
Її картина світу розсипалася й зібралася наново. Було неймовірно боляче, але… так було правильно.
— Мене звуть Марія, — викликаюче сказала брюнетка, переступаючи поріг. — І я прийшла не обговорювати, а виставити вас звідси.
Єва мовчки пройшла на кухню. Вперше за п’ять років шлюбу вона відчувала таку моторошну ясність думки. *”Як я могла бути такою сліпою?”* А може, й не сліпою. Просто носіла рожеві окуляри, а крізь них усе виглядає інакше. Але ж рожеві окуляри б’ються склами всередину.
У пам’яті виринали шматки минулого. Ось вона — успішний рієлтор з власною квартирою. Ось він — В’ячеслав, з чашкою капучино й роззброюючою усмішкою в кав’ярні. Потертий портфель, недорогий костюм, але грандіозні плани: *”Зараз, звичайно, тимчасові труднощі, але це ненадовго. Побачите, я свого домігся!”*
Ось вона тане від його залицянь. Квіти, хоч і не дорогі, але щодня. Романтичні прогулянки. Пропозиція через три місяці. А ось він, одразу після весілля: *”Кохана, позич десять тисяч? Треба терміново вкластися в один проект, це наш шанс!”* Вона позичила. Потім ще й ще. Усі ці роки вірила в його *”великі плани”*, поки сама крутилася, як білка в колесі. А він, виходить, будував плани з іншою.
На кухні повисла тиша.
— Непогана планування, — зауважила Марія, господарським тоном оглядаючи простір. — Славко казав, що сам обрав квартиру. У нього бездоганний смак.
— Почекайте хвилинку, — Єва вийшла в коридор і повернулася з шкіряною папкою. — Хочу показати вам дещо важливе. Договір купівлі-продажу, свідоцтво про власність. Зверніть увагу на дату. Три роки до знайомства з В’ячеславом. І на ім’я власника.
Марія нервово облизнула губи. Її впевненість танула.
— Але він казав… що в нього своє агенство нерухомості…
Єва відкрила ноутбук і увійшла в банківський кабінет:
— А ось мій дохід. Я провідний рієлтор у великому агентстві.
На екрані замиготіли цифри — солідні суми щомісячних надходжень. Марія впала на стілець.
— Дай вгадаю, він і з тебе витягував гроші? Розповідав про свої неймовірно прибуткові проекти?
— А я вклала майже півмільйона, — глухо промовила Марія. — Він обіцяв, що через місяць буде перший прибуток…
— Усе буде! — почувся біля дверей голос В’ячеслава. — Гроші повернуться з відсотками, я ж обіцяв!
У кухню увійшов В’ячеслав у дорогому кашеміровому светрі — подарунку від Єви.
— Славку? — Марія схопилася. — Ти ж мав бути на зустрічі з інвесторами!
— Він учора просив у мене грошей на якийсь проект, — тихо сказала Єва. — Мабуть, я й є той самий інвестор.
В’ячеслав завмер, переводячи погляд з однієї жінки на іншу. Потім його обличчя осяяла звична усмішка:
— Дівчатка, давайте я все поясню. Марічко, твої гроші в надійному місці…
— Де?! — Марія крокнула до нього. — Я продала машину, позичила у батьків! Де мої гроші?!
— Я все продумав! — у його голосі з’явилися істеричні нотки. — Через місяць…
— Всім — усім? — Єва повільно підвелася. — Скільки ще жінок фінансують твої *”проекти”*?
В’ячеслав облизав пересохлі губи, намагаючись запевнити, що з Марією в нього *”просто бізнес”*.
— Бізнес?! — Марія гірко засміялася. — А побачення? А розмови про кохання? Ти ж клявся, що не можеш без мене жити!
Під тиском він зрештою зізнався:
— Розумієш, був один проект… в інтернеті… майже безпрограшний варіант…
— Ти їх програв? — Марія схопила себе за голову. — Боже, ти спустив усі мої гроші на ставки?!
— Не всі! — він підняв руки. — Ще залишилося! Я поверну! УА надворі вже сходили ранкові зірки, коли В’ячеслав, притиснувши до грудей останній чемодан, зрозумів, що тепер його “великі плани” мусять починатися з того, щоб просто знайти, де переночувати.
