Живу я разом з моєю мамою Марією. Моїй мамі вже 86 років.
Так склалося, що доля мені не дала вийти заміж, а дітей теж не маю. Моє життя закрутилося так дивно, ніби крізь вітер і туман. Мені вже 57, нещодавно відсвяткувала день народження. Цей день був схожий на нічний сад: ми святкували тільки вдвох я та мама. Немає нікого, кого могла би запросити, жодної подруги. Лиш ми з мамою мов дві самотні зірки. Родичів теж нема, ніде й сліду.
Ми проживаємо в квартирі з високою стелею, разом, і підтримуємо одна одну, як дві гілки старої верби. Мама Марія, вже 86, а я думаю, коли її не стане, хто залишиться зі мною серед цього пливучого світу? Проте мама ніби чарівниця: незважаючи на роки, навіть якщо здоров’я вже не таке, вона не здається і сама виходить гуляти до скверу, де летять згори каштани.
Я вже давно на пенсії, хоча й працюю потроху адже наші пенсії ледве вистачають на життя у нашому київському домі. Але тримаюся, і тішуся, що поруч є моя люба матуся. Бо в багатьох ще гірше дехто не має навіть кута, ні рідних, і не має ані копійки.
Ми з мамою живемо тихо, наче в казковому тумані. Ввечері ми п’ємо чай із липових квітів, вяжемо шкарпетки, дивимось улюблені українські фільми та старі серіали. По суботах я печу пироги із вишнями й гукаю сусідів із нашого підїзду. Вони розповідають про своїх родичів у Херсоні чи Львові, і мені тепло від їхніх історій. Радію щастю інших, молюсь, щоб всі біди обминали мене і мою маму мов птаха, що оминула бурю.
Ось так ми живемо. Я хочу, щоб такий сон тривав для мене і для моєї мами якнайдовшеА одного ранку, коли сонячний промінь ковзав по стареньких шпалерах, мама засміялася так щиро, що мені здалося все навколо ожило. У її очах блищала молодість, і в ту мить я зрозуміла: навіть якщо світ здається самотнім, іде справжнє тепло від того, кого любиш. Бо кожен день, прожитий разом, стає перлиною в намисті нашого життя.
Колись настане тиша мов на зеленій галявині після дощу. Але я не боюсь більше самотності. Я маю у серці мамини мудрі слова, її лагідну усмішку і наш затишний вечірній чай. У цьому маленькому світі двох жінок лишається найцінніше любов, що не згасає, як би не минав час.
І я знаю: поки є ми поруч світ не порожній. Він наповнений тими невидимими нитками ніжності, що міцніші за будь-яку бурю.
