У кав’ярні було повно. Микола заздалегідь забронював столик, щоб відсвяткувати свій день народження, бо інакше й не потрапили б. Зайшли ще за світла, а зараз за вікном — темна ніч. Кондиціонери працювали на повну, лунала музика. Вікна мерехтіли блакитним світлом ялинкових гірлянд, наче повітря в залі було пронизане святом. Хіба що ялинки не вистачало.
— Коль, підемо потанцюємо, — дружина Миколи, Мар’яна, поклала голову йому на плече. Біля бару вже кружляли дві пари.
— Запропонуй Олегові, а я посиджу, — Микола підморгнув другу.
— Я хочу з тобою. Хоч разочок, — не відступала Мар’яна.
— Та йдіть, хлопці, не зважайте на мене. А я піду. Мама вже засипала повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Коль, з Днем народження ще раз, — Олег встав, потиснув другу руку і вийшов.
— А ми посидимо ще, га? Тут така прохолода, — почув Олег позаду голос Мар’яни.
Після прохолоди кав’ярні вулиця зустріла його спертим літнім повітрям. Випив, здавалося, зовсім трохи, а в голові — туман, ноги ватяні. Мабуть, спека. У кишені завибрирував телефон. Олег ледве дістав його.
— Олежку, де ти? Скоро будеш? Хвилююся, — голос матері звучав тривожно.
— Мам, йду вже, не хвилюйся.
— Як же не хвилюватися? Майже одинадцята, — у голосі пролунав докір.
— Мам, скоро… — Він перервав дзвінок.
Олег прискорив крок, намагаючись дихати глибоко, щоб протверезіти.
У душі закипіло роздратування. Йому вже двадцять чотири, дорослий чоловік, а мама дзвонить, ніби він все ще підліток. Як тоді зустрічатися з дівчиною? “Вибач, кохана, мама веліла раніше повертатися?” Він злиться на маму, але глибоко все розуміє і ніколи не виказує невдоволення вголос. Ні, він не був маміним синочком. Просто знав, чому вона так тривожиться.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оксана. А наступного дня після похорону від інфаркту помер батько — не витримав втрати. І Олег був винний у смерті обох. Так він думав. І жодні слова не допомагали йому позбутися почуття провини.
— Тобі було лише одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих? Та й запізно було — вже все сталося. Ти не злякався, а побіг за допомогою, — казав йому друг Микола.
Так воно так, але Олег продовжував звинувачувати себе. Це заважало йому будувати стосунки. Йому здавалося, що дівчата теж знаюАле тепер, коли він тримав на руках свою маленьку Оксанку, здавалося, що серце поступово зцілюється, навіть якщо минуле ніколи не відпустить його до кінця.
