Минуле залишається в минулому
— Їдь до наших партнерів та розберися з цим питанням раз і назавжди, — роздратовано кинув директор, дивлячись на Олександра. — Я все обговорив з їхнім керівником, тебе чекають. Завтра вранці вирушай у відрядження, візьмеш документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукуючи пальцями по столу.
— Без проблем, все зроблю, — кивнув Олександр. — Поїду на машині.
Олександр обіймав посаду, де відрядження були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Усе було передбачувано й зрозуміло: дорога — авто чи літаком, робочий день, вирішення питань, готель, вечеря в кафе. А потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень чи рідше Олександр вирушав у великі й маленькі міста.
— Оксан, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як завжди, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — посміхнувся Олександр, обіймаючи дружину і цілуючи її у скроню.
Його дорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива й уважна, стежила за її вмістом. Олександр повністю довіряв їй, лише додаючи перед виїздом документи й ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Ярослава, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Олександра, але перший по-справжньому щасливий. Ярослава він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, що радував успіхами в навчанні та спорті.
У колі друзів, збираючись на рибалку чи в лазні, Олександр завжди говорив про Оксану з теплом:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, і вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали дехто. Не всім друзям склалися такі стосунки. Хтось, як Олександр, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Богдан, взагалі в четвертому.
Ранком Олександр прокинувся від аромату млинців.
— Ну й невгамовна ж вона, — з ніжністю подумав він. — Вже на кухні метушиться. Щасливий я чоловік, тільки б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечко, — посміхнувся він, заходячи на кухню після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками і швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Олександр. — До речі, у Ярослава сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Івано-Франківська, — кивнула Оксана. — Сказав, битимуться за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв Олександр, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною і вийшов у гарному настрої. Попереду чекала дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він глибоко вдихнув. Жовті листя вже кружляли в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Олександр швидко вирішив усі питання. Залишалося повечеряти й рушати додому. Він любив нічні траси — тихіші, вільніші. Вибрав знайоме кафе на околиці Тернополя, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув у небо. Насувалася темна хмара, і вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Олександр. — Рідкість.
У кафе він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за вікном вже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під гуркіт грому та стукіт дощу в зал увійшла жінка. Олександр завмер. Він впізнав би її з тисячі. Це була Наталя, його перша дружина — жінка, яку він колись обожнював, а потім возненавидів. Вона була все та ж осліплююча.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Наталею тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, перетворилася на муку: сварки, зради, ревнощі. Олександр йшов, повертався, доки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Наталю він не бачив з тих пір.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як стискається серце.
Наталя оглянула зал. Офіціант вказав їй на столик поруч. Вона сіла, зняла плащ, і її каштанове волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома посмішка. Олександр зніяковів: піти під зливу чи залишитися?
Наталя помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Олександр? Очам не вірю! Це доля, що ти тут?
Він вимушено посміхнувся, намагаючись виглядати байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона і, не чекаючи відповіді, вмостилася навпроти.
ДДощ бив у вікна, грім стих, а Олександр відчув, як давній біль, який він давно поховав, знову ожив.
