Минуло два роки від тієї нашої розмови, і от знову я випадково зустрів її на вулицях Києва. Серце моє завмерло від несподіванки при вигляді знайомого силуету гарна жінка йшла попереду мене, і я безпомилково впізнав колишню дружину, Марічку, ту саму, яка завжди приковувала до себе зацікавлені погляди чоловіків.
Після весілля я не міг упізнати дружину. Марічка змінилась. Вона носила вдома розтягнуті футболки, старі спортивки, рідко доглядала за собою, вже зовсім забула про макіяж та манікюр. Не памятаю, коли востаннє бачив на ній красиву сукню, яка підкреслювала б постать, чи витончену нижню білизну.
З кожним днем удома вона більше нагадувала тінь себе самої. Марічка була втомленою, занедбаною, у занадто широких речах. Я натякав їй, мовляв, треба трохи подбати про себе, глянути в дзеркало але вона лише злилася і відверталася, кілька днів могла не говорити зі мною.
Я став розуміти, що закоханий був у ту Марічку, яку знав до шлюбу, а зараз поряд інша людина. Колись вона була легка, весела, яскрава, мої друзі дивувались, що така краса належить мені. А тепер дивлячись на неї, я не відчував нічого, окрім смутку і жалю.
Останній раз, коли ми були разом, вона ходила у величезній сірій футболці з плямами від молока, розтягнутих шортах, у яких крізь тканину світилась целюліт, а ноги не були голені. На голові недбала гулька, волосся стирчало у різні боки, а на втомленому обличчі сум і великі кола під очима.
Того вечора я сказав їй, що більше не можу так жити. Вибач, але залишаю тебе, казав я, бо не відчуваю любові, лише жалість і смуток.
Два роки опісля я знову побачив Марічку. Вона йшла назустріч мені у Лукянівці незвично красива, струнка, в елегантній сукні. Весь Київ ніби озирнувся їй услід. Вона схудла, її пишне кучеряве волосся спадало на плечі, усмішка знову освітила обличчя. Переді мною стояла не втомлена жінка, а справжня королева, наша Марічка, що виростила наших двох дітей.
Раптом я зрозумів тоді, у ті кілька важких років, у неї просто не було часу і сил для себе. Вона усю себе присвячувала дому, дітям. Я перестав цікавитись її життям, не помічав, скільки енергії вона віддає родині і чому забула про себе.
Іноді, коли я залишався сам з нашими двійнятами, вистачало двох годин, щоб повністю вибитися з сил. А Марічка тягнула цей віз сім днів на тиждень: і нагодує, і випере, і приготує, і зі мною ще час знайде. У круговерті справ не було у неї сил на манікюр чи спортзал. А я лише чекав, коли вона повернеться до звичного вигляду, не думаючи, що її тілу слід відновитися після пологів.
Ми ж ніколи не виходили в люди куди ж їй було вдягати красиві сукні чи прикраси? Вдома вони не потрібні, та й незручно. Це і моя вина.
Лише через два роки я зміг подивитися на наші стосунки збоку й усвідомити: Марічка тягнула сімю на собі мовчки, не дорікаючи мені, завжди чекала з роботи, не вимагала зайвого, створила мені дім, куди хотілося повертатися. Але я зрозумів це запізно. Все, що мені варто було зробити допомагати їй, щоб у неї знайшовся час на себе.
Я був справжнім дурнем, втративши такий скарб, навіть не помітивши цього.
Моя самовпевненість і байдужість до її життя та дітей призвели до розриву. Я все зіпсував власноруч.
Тепер я дивлюся на неї і розумію хочу повернути, але боюся, що не зможу заслужити її довіру. Постараюся поговорити з нею, стати для дітей кращим батьком, бо вже втратив два роки їхнього життя
Зараз у Марічки багато прихильників, але вона ні до кого не підпускає. Схоже, я завдав їй болю більше, ніж можу собі уявити. І тепер не знаю, куди подіти цей сором і провину, усвідомивши, що втратив найдорожче…
