На! Бери! Даремно я тобі повірила! гукала незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви не помилилися. Хтось подумає, що я божевільна й мені треба до лікаря. Але зараз ви почуєте всю правду.
Тоді, у 2005-му, у нас з Ярославом була зразкова сімя та власна справа. Чоловік мав кілька крамниць із продуктами, товар завозили з Чехії, Угорщини, Словаччини. Його заробітки дозволяли мені не працювати й цілком присвячувати себе хатнім клопотам. Тим більше, що ми мали сина Тарасика, якому виповнилося пять. Я віддавала всю себе синові та господарству. Ярослава завжди чекав ароматний борщ, пиріжки, деруни. Ну й, звісно, ідеальний порядок.
Але все зламалось того злощасного вечора. Ми поверталися з гостей, Тарасик уже дрімав у машині. Коли підїжджали до дому, я помітила, що Ярослав схвилювався. Біля воріт стояла молода дівчина з рожевим пледом у руках. Щойно ми вийшли з авто, вона підбігла до нього:
На! Бери! Даремно я тобі повірила й не зробила аборт!
Я оніміла. Ярослав теж був у шоці.
Не хочу її бачити й чути! Навіть не думай дзвонити чи щось розповідати доньці!
Я стояла на морозі, поки вітер бив у обличчя. Сусіди вже визирали з вікон, притягнуті криком. Лише Ярослав мовчав, тримаючи на руках той рожевий плед.
Ходімо в дім, прошепотів він. Там усе поясню
Виявилось, ця дівчина колишня працівниця, яка пішла з роботи рік тому. І ви вже здогадалися чому.
Що робитимемо з нею? тихо запитав Ярослав, коли поклав дівчинку у ліжко.
Як що? Виховуватимемо. Адже це твоя кров.
Домовилась з лікарем за хабар, щоб у моїй картці зявився запис про другу вагітність. Дівчинку назвали Соломією. Ненависті до неї я не відчувала адже дитина ні в чому не винна. Чому я маю злитися на немовля?
Пробачати Ярославу було важко. Ми ходили до психолога, навіть думали розлучитись. Але час лікує. Я побачила, що він щиро кається і намагається повернути мою довіру. Це зайняло не день і не два довгі роки.
Наш Тарасик відразу полюбив Соломію. Грав із нею, возив у колясці, хвалився друзям: «Ось яка в мене сестричка!» і нікому не дозволяв її ображати.
Минуло вісімнадцять років. Соломія вилитий Ярослав, навіть коли чхає, морщить ніс так само. Я називаю її рідною. Хоча деякі сусіди досі шепочуться за спиною, коли ми проходимо повз.
Тиждень тому Соломія святкувала повноліття. Спочатку відзначили в сімї, потім вона пішла з друзями у кавярню. Прийшли свекруха, мої батьки, хресні. А раптом нова гостя: її мати.
Ти що тут забула? скрипнув зубами Ярослав, виводячи її за ворота.
Як що? Приїхала до доньки. Де Лілія?
Її звуть Соломія. Що тобі потрібно?!
Боже, хіба не знайшлося кращого імені? Я привезла подарунки косметику, телефон. Де вона?
У неї є батьки. А ти ніхто. Де ти була вісімнадцять років?
Тобі що до того? Я на вас у суд подаю!
Геть звідси! І більше не зявляйся, інакше викличу поліцію.
Ярослав вигнав її. І тоді я зрозуміла: нашу сімю ніщо не зруйнує. Ми завжди захищатимемо один одного. Він чудовий батько, і я щаслива, що діти мають такого тата.
А ви змогли б прийняти чуже дитя, як я?
