Наступного дня сусідка знову причепилась до нашого паркану. Моя дружина підійшла до неї й каже: мовляв, маємо сьогодні багато справ, тому посиденьок, як учора, не буде.
А завтра? поцікавилася Ганна-Марія настирливо.
І завтра так само, відповіла Богдана. Взагалі, більше до нас не заходьте.
Оце так я «намріявся» жити у місті а толку нуль.
В дружини залишилася хатина в селі, ще від її покійних батьків тещі з тестем. Колись ми частенько їх навідували. Було дуже мило: на подвірї під грушою стіл ставили, сало з часником різали, наливали по сто грам розмов дотику до ночі! Узимку теща розпалювала грубу по хаті запах булочок так і вився. Вся така атмосфера: тепло, комфортно, смішно, по-домашньому.
Ми з Богданою і на лижах катались, і на санчатах з гірки наввипередки летіли. Але як пішли з життя її батьки, то продавати хату не стали типу, їздитимемо як раніше. Ага, розігнався
Завжди то робота, то ще щось. Згодом і згадувати про хутір перестали. Час летів, життя мчало далі. Син наш Олег підріс, Галину-Олену привів до хати, одружилися. Невістка все мріяла «як було б файно літо в селі жити, діти б на повітрі гралися».
Тут тільки ми й згадали про дачу.
Я з Богданою поїхали першими за стільки років! Природа, тиша… Але хата, скажу вам, зі мною, як і я з нею, постаріла не сильно, однак пилу і павутиння хоч коси коси.
Почались труди-прибирання Богдана взялася за середину, я за подвір’я. Домiвка, чесно, стала наче нова копійка. Наступного дня приїхали діти з онуками, теж додали темпу за день порозкладали усе так, що хоч весілля гуляй.
Жінки повечерю готують, а ми з сином підперлися ремонтом старої лавки під грушею, згадали молодість, пожартували.
І тут помітив: з-за паркану нас аж не кліпаючи очима споглядає жіночка. Підійшла, представилась: “Я, каже, нова сусідка, нещодавно купила тут хату”. Звуть її Ганна-Марія. Каже: “Живу сама, донька з внуками у Сумах, а я тут, від чоловіка пішла, нема йому діла до мене”.
Ганна-Марія язика не завязувала розповідає, як та кран воду. Аж раптом я відчуваю щось під столом ніякове: сусідкинiй червоний капчик вже на моїм гомілці! Я ногою туди, вона мені навпаки до себе. Тепер думаю, що то було? Не приведи, Боже, щоб Богдана побачила! Я вже й так за ту вечерю місця не знаходив, а вона язиком чеше, не зупиняється.
Діти вже нудьгують, а я мрію лиш би ця сусідка пішла та ще й з Богданою не сперлася. Коли вже вечерю скінчили, дружина тільки кивнула: «Ой, Ганна-Марія якась підозріла». Я підіграв: «Ну, є трохи таке». А що там під столом коїлося ні гугу, сором зовсім замучив. Гадаю, вона й раніше не такого витворяла досвід пятого розряду.
А вранці знову на паркані висить. Богдана твердо в очі: “У нас справ повно, як і вчора”, а та знову розпитує а може завтра?
“Ні, ні, досить вже ваших посиденьок!”
Ото молодець моя Богдана! Сусідка ще довго бурчала собі під ніс, а ми й не слухали. Воно й не цікаво, бо, чесно кажучи, одразу видно не наша це людина. У нас тут щирі, відкриті, а до таких ми кави з медом не наливаємо.
