У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч хитка дівчина, років п’ятнадцять, у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на переривання.
Вона важко зідхала. Дівчина ж озиралася навколо з переляком. Біля неї стояв пакет. Підійшла жінка літ тридцяти і сіла поруч.
— Ви до цього кабінету?
— Так… Скажіть, це не дуже боляче?
— Неприємно, звісно, але знеболять. Головне — швидко, хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть, я сама тут уперше. І теж боюсь, якщо чесно. А розумом розумію — дитина ж ні в чому не винна…
— Господи, от же напасть… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а той хлопець її обдурив, кинув… А тепер вагітна. Він і чути не хоче про дитину. А нам що робити? Їй школу треба закінчити… Батьків нема, я її сама виростила… Ох, лишенько…
— Ба, годі вже, не рви мені сердце, і так важко… Он жінка сказала — не болить, раз — і все…
— Ох, внучко, там же дитина в тебе, жива, а ти — раз і все… Дитя ні в чому не винне, правильно жінка каже. Знаєш що? Уставай, ходімо додому, якось виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Олесь нам не потрібен, от батько знайшовся… Уставай, бери пакет, ходімо, нема чого нам тут робити.
Дівчина ніби цього й чекала. Схопила торбу і пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка на лавці посміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мам, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Вітько гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке там майбутнє, якщо одружитесь… Закінчите універ, а там побачимо!
— Мам, нам уже по двадцять, не малі. Весілля навчанню не завадить, тим більше ми не будемо марнувати гроші — просто підпишемо, а вечір влаштуємо з батьками Вітька та його бабусею. Він її дуже любить, вона його виростила.
— Ох, Мар’янко, та що вже не зробиш для рідної дитини! Треба ж познайомитися з його родичами, сватами станемо, як-не-як…
— Запроси їх до нас, мам…
— Проходьте, будь ласка! Я Мар’янчина мати, Наталя. Сідайте за стіл…
Дивлячись на Вітькову бабусю, Наталі здалося, ніби десь її вже бачила. Мати Вітька, Іринка, була дуже молодою, літ на п’ять старшою за сина. У розмові виявилося — народила його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся, а потім одружився, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але не жили разом і згодом розійшлися.
— Знаєте, Наталю, соромно признатися, але ми ж хотіли позбутися Вітька спочатку… Іринка ж сама дитина була, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла рано, а батько у тюрмі згинув. Я її сама виростила. А тут ще й у подолі принесла… Ну куди народжувати?
Коли вже прийшли до лікарні, сиділи в черзі, підійшла якась жінка. Теж на переривання. Каже — дитина ні в чому не винна. І ніби мене луснуло чимось по лобу — як можна невинного вбивати? То був знак згори, щоб зупинились, і Вітька врятували.
Та жінка, мабуть, від Бога була. Ми з Іринкою пішли додому. До самих пологів вона ходила до школи, закінчила дев’ятий клас — і досить. Вітько народився, я з ним сиділа, а Іринка пішла до училища, стала кондитеркою. Олесь, його батько, не допомагав, і його родичі також.
Та нічого, впорались. Іринка потім за хорошого чоловіка вийшла, ще й доньку народила. Тепер торти пече на замовлення, добре заробляє. Не хвилюйтесь — якщо Вітько з Мар’янкою одружаться, у них буде де жити. Я їм свою хату віддам, а сама до Іринки переїду. Ось така у нас історія.
Наталя не вірила вухам. Це ж були ті самі бабуся з онукою, що тоді пішли з лікарні. Адже саме вони їй допомогли вирішити залишити дитину — її улюблену Мар’янку…
Після тієї розмови їй раптом стало спокійно. Вона зрозуміла — треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, її першого кохання. Життя розвело їх, а коли вони знову зустрілися, він уже мав сім’ю. Лише одна зустріч була — після неї вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла. Про дитину не сказала, вирішила — не має права народжувати, псувати життя собі й дитині.
Збираючись на переривання, Наталя вмовляла себе — так буде краще. Але ті дві за п’ять хвилин змінили її думку. Якщо вони змогли, то вона тим паче. То був знак.
Вона пішла з лікарні вслід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре — народилася її єдина донечка, найдорожча людина на світі.
І ось доля звела їх знову. Вже з радісного приводу. Діти, яких могло й не бути, тепер одружуються. Хіба це не знак?
Люди часто отримують підказкиІ хоч іноді й здається, що життя — це лише заплутаний сон, але саме такі зустрічі нагадують: усе має свій сенс.
