Володимир стояв перед знайомими дверима й не міг набратися сміливості подзвонити. В руці він тримав велику торбу з речами, а в кишені куртки брязкали ключі, які він так і не наважився дістати.
Три дні тому він пішов звідси після чергової сварки, грюкнув дверима й скрикнув дружині, що більше не повернеться. Тоді Тетяна вигукнула щось лайливе й кинула навздогін своєю халявою. Звичайна сімейна історія, яких за тридцять років шлюбу були десятки.
Однак цього разу щось пішло не так.
Володимир натиснув на дзвінок. За дверима почулися кроки, потім голос Тетяни:
Хто там?
Це я, Тетяно. Відчини.
Мовчанка. Довга й незручна.
Тетяно, ти чуєш? повторив чоловік.
Чую, відповіла дружина леденим тоном. І що тобі треба?
Як що? Додому прийшов.
Це вже не твій дім.
Володимир онімів. За тридцять років Тетяна ніколи так далеко не заходила, навіть у найгірші сварки.
Тетяно, годі дурниць. Відчини, поговоримо цивілізовано.
Не відчиню. І розмовляти не маю бажання.
Та що з тобою? Чого знявся галас?
Сам чудово знаєш чого.
Володимир дійсно знав. Три дні тому Тетяна знайшла у кишені його піджака телефонний номер, записаний жіночою рукою. Банально колега по роботі дала свій номер, попросила подзвонити щодо наради. Але пояснити це розлютованій дружині виявилося неможливо.
Тетяно, я ж тобі пояснив! Це Людмила Петрівна з бухгалтерії. Проблеми по роботі.
Проблеми по роботі, звісно, голос за дверима звучав саркасчно. О десятій веч
Потягом вниз крізь дощові бризки, незважаючи на бурчання Олексія, Володимир ішов до своєї квартири, де втомлено дістав ключі й уперто поклав їх під дверний килимок Оксани, прожогом повернувся до сина і лише тоді дозволив собі заплакати, бо зрозумів, що важкі двері рідного дому зачинилися назавжди.
