В кінці літ
Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій ювілей, вибач нас, дзвонив вечорам Андрій, чоловік онуки Оленки.
Андрійку, що сталося, що трапилося? схвильовано запитала Надія Степанівна.
Бабусю, та Оленку щойно доправили до пологового. Не дочекалася твого свята, вирішила подарунок прискорити, та поки ще не розродилася. Я з лікарні дзвоню, говорив із жалем і одночасно радістю в голосі.
Господи, Андрійку, яка ж радість! А я вже перелякалася. Подзвонив увечері, а ви ж зазвичай не телефонуєте в такий час. Добре, дякую, що повідомив, буду Бога благати, щоб усе з Оленкою та онуком було гаразд. Зателефонуй, як народиться, навіть якщо опівночі не засну вже тепер.
Добре, бабусю, подзвоню.
А через дві години знову задзвонив Андрій і, вже щасливий, промовив:
Бабусю, ось тобі подарунок на ювілей онук Ярик. Оленка почувається добре. То святкуй без нас.
Дякую, Андрійку, і за Ярика, і за привітання. Передай Оленці, що міцно її цілую, вона молодець.
Надії Степанівні шістдесят пять, ювілей. Гостей буде небагато: приїде друга дочка з чоловіком та сином, онуком Надії. Та ще подруги Марія й Ганна, з якими разом працювала довгі роки. Ще з молодості дружать.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Тараса. Щасливо прожили разом, та доля розпорядилася інакше. Серце підвело, навіть на пенсію не встиг вийти. Виростили доньку Іринку, вивчили в університеті, тепер живе з чоловіком у місті.
Надія з Тарасом мешкали у великому селищі, де стоїть потужний завод, на якому майже всі й працювали. Познайомилися теж там. Приїхав молодий інженер Тарас, статний хлопець. Помітив у їдальні Надію, жартівливу й гарну дівчину. Після обіду вона вийшла з подругою Ганною, а він раптом зупинив її біля входу.
Дівчино, давай знайомитися. Я Тарас, можна Тарасик, або навіть Тараско я не проти, усміхнувся широко.
Надя, стиснувшись, відповіла вона, відводячи очі, щоб сховати румянець.
Гарне імя, Надя Надія. Може, почекаю тебе тут же вечорам, якщо не заперечуєш?
Не заперечую, відповіла вона і пішла слідом за подругою.
Увечері, як і домовилися, Надя вийшла, а він уже стояв, чекаючи.
Пропоную сходити в кіно чи погуляти в парку.
Давай погуляємо, у кіно не набалакаєшся, засміялася вона.
А де працюєш? запитав він.
У планово-економічному відділі, економістом. Недавно після інституту. А ти?
А я теж молодий спеціаліст, тільки закінчив політехнічний, приїхав сюди на завод. Інженер у цеху.
Ти місцевий?
Так, батьки тут живуть, і я з ними. У нас свій дім. Батько будівельник, прораб, сам його збудував. Завжди мріяв про дім, хоч і пропонували квартиру. Мама його завжди підтримувала.
А мої живуть у селі, далеко звідси, в сусідній області. Після інституту не поїхав додому де б я там працював? Обирав цей завод сам, ще на практиці тут був. Сподобалося мені селище і приватні будинки є, і пятиповерхівки, багато зелени.
Так. Я тут школу закінчила і повернулася. Тут моє дитинство й юність минули. Тепер живу й працюю.
З того часу Надя з Тарасом почали зустрічатися, закохалися. Потім він прийшов знайомитися з батьками. Увійшов у двір із квітами для матері Наді й пляшкою горілки для батька.
Добридень, промовив, входячи в хату. Я Тарас, працюю з Надею на заводі. Ось вам квіти.
Дякую, Тарасику, проходь у кімнату, сідай за стіл, просто відповіла мати. Не треба було й витрачатися.
Як же в гості з порожніми руками? засміявся він, сідаючи поруч із Надею.
Батькам майбутній зять одразу сподобався. Говорив просто, ніби давно знайомі. Розповів про своїх батьків і двох братів. Коли Тарас пішов (не надто пізно, щоб не набридати), Надя вийшла провести його до хвіртки.
Надю, гарні у тебе батьки, прості й добрі. Мені дуже сподобалось у вас.
Дякую, Тарасе, батько ж запросив тебе заходь. Значить, і він тебе прийняв.
Ну, пішов я в гуртожиток, буду сумувати. До завтра.
Незабарно Надя з Тарасом одружилися. Батьки влаштували гарне весілля, приїхали й його рідні з села: батьки, брати. Привезли сільських продуктів мяса, молока, масла, яєць. Мати Наді аж рота роззявила: «Куди ж стільки?» А його мати тільки сміялася:
Тепер вас більше, дві чоловічі душі в хаті, а їх годувати треба. Я ж знаю
Тарас із Надею жили з її батьками, у хаті було місця достатньо, навіть пізніше для доньки виділили окрему кімнату. Жили дружно. Та не довго спершу помер батько, а за ним і мати через два роки. Тоді вже жили самі, а потім новА коли Надія Степанівна повернулася в кімнату, їй здалося, що на столі, поруч із банкою меду, лежить старий годинник Тараса, який вона не бачила з тих пір, як його поховали, і в цю мить вона зрозуміла, що кохання ніколи не вмирає воно просто чекає свого часу.
