Солоне повітря гралося з косами Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить ніжно зливалася з індиго, створюючи ту унікальну відтінку моря на межі сутінків так близьку, але недосяжну, ніби намагалася втримати світло в долонях.
Їй вже було двадцять, але море для неї залишалося загадкою таємницею, яка кликала її й надихала.
Ганна підійшла ззаду, тихо, як тінь, і поклала підборіддя на плече доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із ароматом моря. Він пахнув стиглими персиками й затишком рідного дому.
Занадто темно, сказала вона мяко, без докору, лише з ніжним сумнівом. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який воно мало в моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, як відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася там, викинутою хвилями, як шматок човна.
Вони назвали її Мариною. Імя приросло до неї. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували усіх. Але ніхто не шукав дівчинку зі світлим волоссям і очима, схожими на бурю.
Здавалося, море просто забуло її там.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама в сіті опинилася.
Віктор уже колупався біля мангалу, його сміх лунав у дворі. Він любив Марину не лише як доньку, але як дарунок, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, як струмок між прибережними скелями. Літо це город, вечері на веранді під цвірінькання цікад. Зима латання сітей, теп
