НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Віра скоса глянула на заплакану колегу, байдужо крутнулася до монітора й почала швидко щось набирати пальцями по клавіатурі.
Безсердечна ти, Віро, почула вона за спиною голос Олени, завідувачки відділом.
Я? А чого це така думка?
Та з того самого, якщо в тебе в житті все, наче в пісні, то це не означає, що в інших так само. Он бач, дівка ридма ридає, а ти хоч би словом співчуття може, поради даси, досвідом поділишся. Раз у тебе, мовляв, усе лягло.
Я? Радити? Їй? Ой, Надійці б це не сподобалося, вже пробувала, років пять тому, ще як вона приходила з синцями, казала двері не так відчинила, чи на автобус ледь не вскочила. Вас тоді ще й близько не було.
І зовсім не якийсь там чоловік її бив сама падала, так уже випадало. А як її черговий герой зник у вечірніх сутінках, зникли й ті синці на лицях Надійки то був уже третій утікач. Я тоді вирішила підтримати її, наче подруга, наче досвідом поділитися. То ж саме винною й лишилася.
Колеги потім мені пояснили: марна справа, Надія-бо все краще за всіх знає. А я помішала їй стражданням насолодитися. Вона тоді ще по ворожках бігала, якісь там привороти, а це вже сучасна леді травми з психологами проробляє.
Їй не збагнути: живе вона за одним сценарієм, лише імена змінюються. Так що вибачайте, жалітися і хусточки підносити не буду.
Віро, все одно це якось суворо.
За обідом, а обідали всі однією компанією, розмови крутилися довкола колишнього Надії ніби він не чоловік, а ціла зграя обдурених химер.
Віра мовчки доїдала, потім налила собі кави, тихцем присіла в куточку, листаючи фейсбук.
Віро, підсіла до неї повненька, кумедна Танюшка, завжди жартівлива, а сьогодні не веселила нікого, ну зовсім тобі не шкода Надійку?
Таню, ну чого ви до мене чіпляєтеся?
Та лишіть Віру, кинула, проходячи, Іра. Вона вічно така, у неї ж коханий Василь, щаслива, як у Бога за пазухою. Їй не зрозуміти, коли лишаєшся з дитиною сама, без підтримки, а ще ці аліменти спробуй вибори з того «татка».
То й не треба було народжувати, буркнула Тетяна Яківна, найстарша серед жіночого загалу на роботі, яку всі між собою звали баба Таня. Віра права, скільки вже разів Надія ридала та знемагала, ще під час вагітності той її мучив.
Жінки, ставши колом довкола Надійки, сипали порадами.
Та непокірна Надія вирішила показати, яка вона незалежна. Мамі з села аппаратно зателефонували приїзди, допомагай із сином і з тим… невдячним щастям. Надя нарощує чуб, робить нові брови, клеїть вії, ледь не носа проколює ледве переконали всі разом.
Та нічого-нічого, Надю, підбадьорюють її колежанки, ще пожалкує, і ще ридатиме.
Та не буде він плакати, каже Віра півголосу, більше собі, та ті вже під градусом і вимагають пояснень: як це «не буде»?
А так: не буде і все. А Надія знайде собі такого ж.
Тобі просто, у тебе Василь мабуть, не такий…
Мій Василь золотий, не б’ється, не пє, по дівках не ходить, душу в мені не чує.
Та всі вони однакові! Глянь, Віра, відведуть твого Василя!
Ні, не відведуть, не такий він.
Я б так не була впевнена!
А ти будь!
Ягідний вино бється у голови прекрасних дам, кипить суперечка, мов між вовчицями.
Поїхали до тебе, подивимось, чи встоїть твій Василь перед нашою красою! Ти ж не запросиш боїшся залишитися без свого скарбу?
Поїхали!
Дівчата, поїхали всі до Віри відбивати Василя. Баба Таня, ти з нами?
Ні, дівчата, мене Михайло чекає… А ви вже їдьте, сміється Тетяна Яківна.
Гомінкою юрбою завалилися у гості до Віри, сміх, метушня на кухні.
Давайте щось приготуємо, Василь, кажеш, не вдома а повернеться, ми вже стіл накриємо.
Він багато не їсть, вередливий, але так скоро буде.
Дами трохи втихомирилися, розійшлися хто куди, додому спішачи, лишились Надія, Олена й Танюшка.
Пили чай у затишній кухоньці, пліткували, очікуючи того загадкового Василя.
Потихеньку почали збиратися…
Раптом ключі в замку.
Васильку, мій гарнесенький, підспівує Віра в передпокої.
Усі ніяковіють. У кімнату заходить високий красень-хлопець.
Ах ось, у чому річ, зрозуміли всі: чоловік Віри значно молодший за неї.
Дівчата, знайомтесь це мій Денис.
«Денис?! Як Денис? Чому Денис?» написано на обличчях подруг.
Мій син, Дениско. Як Василь себе почував?
Мам, вже нормально, головне не давати йому лизати…
Дами почервоніли.
Може, нам піти?
Стійте! Я ж вас не познайомила з Василем. Тихше. Він після операції. Денис з Лесею возили його на стрижку, а то вже щурив фіранки… Йдіть-но сюди.
Ось він мій Василь. Спить, як котик.
Щоб не зірватися на сміх, дами дружно вилітають із кімнати.
Віро, та це ж кіт!
А хто ж іще? Хіба не зрозуміли?
А чоловік?
Та нема в мене чоловіка. А Василь це кіт. Якось сказала: “Мій прекрасний Василь”, а ви вже самі додумали!
Рано заміж вийшла, перше кохання коротко, Дениско народився. Помучились разом розійшлися. Батьки допомагали.
Вдруге одружилася майже в тридцять. Він гарний, мріяв про дітей, планував, що нарожу сина й доньку. А Дениска… «Віддай у військовий ліцей, там нагодують і одягнуть».
Відправила його до мами. Довго ображався, а його мама мене дурною обізвала: «Чужі діти нікому не треба» сама вже вдруге заміжня, цікавий парадокс.
З Дениском довго жили удвох. Втретє подумала: ну, можливо хоч цього разу?
А коханець вже на цукерково-букетному етапі фингал поставив «то з великого кохання», каже.
А Дениско змалку в секцію з боротьби ходив, мені теж доводилось іноді в пару ставати. От і вчилася захищати себе.
Відповіла тому «ревнивцеві», він як упав, так і все досить з мене.
Дениско одружився, мені стало нудно. От і взяла собі Васю живемо душею.
В кіно з ким піти, відпочити завжди разом, мозок ніхто не випиває, перед ким не відчитуюсь.
Іноді готую вечерю, кличу у гості сина, всім добре, ніхто нічим не завинив.
Денис спочатку не розумів: чому не разом?
А навіщо? Ми дорослі люди, свої звички, свої світи. Якщо з молодості разом то, може, як в мого брата: тридцять років, уже, як одне дерево, і говорять одною мовою.
А в мене не склалося й не треба себе ламати заради чужої думки.
Мені з Василем добре. Правда, кіт мій вже відійшов після анестезії, муркоче під рукою. Я тебе попереджала, Васю, не позбавишся прикрашення не будеш мітити штори.
Дівчата ішли до своїх домів у роздумах, особливо Надія.
Та Надійка так і не змогла, як Віра. Місяць і вже новий кавалер, квіти, подарунки.
Віра з бабою Танею тихенько всміхалися.
Як твій Михайло, як лапа?
Нормально, Вірочко, на прогулянці щось там наколов, але вже зажило, сама дивуюся, мов собака відходить. Внуки були сміються: “Бабусю, треба Мишу на виставку!” Та навіщо ще знущатися над тваринкою, нам і так добре…
В Надії, бачу, все налагодилося.
Нуу, дехто чоловіків заводить, а дехто котів…
Кожному своє. Може, в цей раз їй пощастить?
Дай-то Бог…
Про що шепочетеся?
Та про тебе, Надійко, кажемо нехай уже цього разу пощастить.
Дівчата, я все розумію, як це виглядає, але не можу я одна, ну правда!
Та не виправдовуйся. У кожного свій шлях…
Віро, гукнула Надійка Вірі, коли та вже до машини йшла.
Як буде треба, підкажеш, як із котами? Краще брати кота чи кішку?
Іди вже, тебе чекають… Якщо що побачимось! сміється Віра.
Та я так, на всякий випадок…
