Надія не перестає існувати одним махом. Пройшов цілий рік ані листа, ні пушинки від нього… Шукали ми нашого улюбленця скрізь: розвішували оголошення по всьому Києву, обдзвонювали всі притулки, телефонували на всі відомі гарячі лінії, аби тільки хтось щось чув. Колись ми казали: «коли він повернеться», а потім це змінилось на тихеньке й невпевнене: «якщо він повернеться».
Минув рік, ніхто не бачив мого кота. Ми вже втомилися перераховувати ці маршрути від Березняків до Подолу, від Оболоні до Печерська а натомість навчилися жити з тією тишею, яку в нашій квартирі залишив наш хвостатий пустун.
Надія не зникала одразу. Просто вона з кожним ранком ставала тоншою, мов льодяник, що тане в кишені школяра. Ми давно перестали вголос казати: «коли наш Мирон повернеться», і лише зрідка шепотіли собі під носа: «якщо все ж повернеться…».
А потім, коли надії вже майже не залишилося якось раз, в абсолютно звичайний будній день, сталося диво.
Я з молодшою сестрою Любомирою катався на велосипеді десь біля Голосіївського парку. Навіть не сподівався на диво, аж раптом бачу: попереду неквапливою «царською» ходою дріботить кіт. Його крок був мені до болю знайомий так ходить лише наш Мирон. Серце моє дало такого героя, неначе щойно випив склянку квасу на голодний шлунок.
Не замислюючись, я крикнув: «Мирон!»
Кіт зупинився.
Обернувся.
Мяукання було ніби з лайнеруванням бурлаки, глибоке, сипле, до дрожі рідне. І мені здалося, що навіть дерева завмерли від хвилі цієї зустрічі.
Він миттю кинувся до нас. Жбурнув я велосипед у кущі, впав на коліна, а Мирон шубовсь прямо в обійми! Лапами вчепився за мою куртку, ніби боявся знову зачезнути в тому суворому світі київських двориків. Зарився пичкою мені у груди, аж муркотіння розходилось по всьому будинку, і тремтів при цьому, як осиковий листок у жовтні.
Рік розлуки для нього не мав жодного значення. Не для нього.
Є звязки, які не обірвуть навіть поштарі і час разом узяті. Вони терпляче чекають тихо, але вперто, прокладаючи свої містки крізь наші людські турботи. А коли любов знаходить шлях додому, вона знає, куди йти.
Якщо ти теж вірив чи віриш, що справжня любов не губиться навіть у наших дворах, напиши про це в коментарях.
Передай друзям хай світ стає добрішим, як наш Мирон у день повернення!
