– Та не потрібні мені ваші гроші! розпачливо кинула Марічка, жбурнувши зімяті гривні на підлогу.
– Насправді, це ж ваші гроші, із сухою стриманістю відповіла господарка квартири, пані Раїса. За те, що сталося, я не відповідаю. І скажу вам по-людськи: не робіть тут галасу, сусіди ж почують.
Марічка кинула злісний погляд у бік жінки в халаті, розвернулась і, опустивши плечі, рушила до сходової клітки.
Коли ж вийшла з підїзду на свіже київське повітря, багряний серпневий вечір рябів перед очима. Ледве дісталась лавки біля підїзду, сіла, затулила обличчя руками й тихенько заплакала. Сльози котилися рівно, майже беззвучно, а сама себе картала: «Ох, якби я тільки знала, що так все закінчиться, нізащо не поїхала б тоді на ту весільну гулянку»
*****
– Марічко, я виходжу заміж! лунало щасливе Лесею по телефону. Через місяць весілля, а потім ще й вінчання. Приїдеш, правда ж?
– Вітаю тебе, Лесю, дуже щиро! зітхнула Марічка. Ой знову взяла паузу.
– Та говори вже!
– Пробач, але не знаю, чи вийде приїхати. Я б із радістю, чесно але
– Ти що? Як це не вийде?! Лесю аж сплеснула руками. Скільки років ми разом з першого класу! Як сестри! І не приїдеш? Образити мене хочеш?
– Та упаси Боже Просто це ж не на один день весілля й вінчання
– Ну, три дні! Думаю, з роботи відпросишся, мало які проблеми.
– Та не в роботі справа. В мене кіт Барвін. Його нема кому лишити. З собою повезти не вийде, ти сама розумієш Так що
– Годі, дорога! Хтось же може за ним доглянути. Навіть у місті є ті готелі для тварин, на передержку можна здати. Якщо треба, допоможу знайти.
– Ну, все одно не знаю, Лесю
– Дивися, в тебе цілий місяць. Дуже тебе прошу, не підведи, будь собі поруч зі мною в такий день.
Закінчивши розмову, Марічка задумалася. Недобре засмучувати найкращу подругу, та водночас Барвіна не ким було замінити.
Залишити свого рудого в домі на три дні це навіть не обговорюється. Він же не просто кіт він її розрада, її найближча душа. Терпіти самотність Барвін не міг.
Розмірковуючи до ранку, кожного дня по шматочку, зрештою Марічка вирішила має їхати. А Барвіна вона довірила пані Стефанії, жінці, про яку чула лише хороше.
Стефанія Петрівна колишня працівниця ветклініки, котра професійно доглядала чужих котиків, приймаючи їх у свою простору лісову квартиру на Соломянці. Читала Марічка відгуки люди писали вдячно, нахвалювали, що і тваринці добре, і господарі спокійні.
Довго вагалась, та все ж набрала номер, домовилась про зустріч.
Квартира виявилася старою, але дуже чистою, тепла кімната зі спеціальними полицями, мякими лежанками все для вусатих-смугастих. Умови гарні, навіть трохи домашні це Марічці вселило надію.
Разом із Барвіном у тих стінах було ще троє пухнастих: Мурка, Лиско і Вареник. Дружньо переглянулись, наче казали: «Тут непогано!»
– Барвинчику, три дні і я повернусь. Терпи, хороший мій, Марічка пригорнулась до кота, той у відповідь затуляв їй обличчя лапкою, вимуркував щось на кшталт: «Все буде гаразд».
– Не хвилюйтесь, дівчино, підморгнула Стефанія Петрівна. Тут котам, як у санаторії.
– Дуже на це сподіваюсь, простягла Марічка дві купюри по пятсот гривень. Якщо раптом щось відразу телефонуйте, добре?
– Звісно.
*****
Весілля пронеслось в одній миті. Лесю сяяла щастям, а Марічка раділа за неї, мов за сестру. Чоловік Лесі видався їй добрим і мужнім.
Та кожного дня Марічка думками була з Барвіном телефонувала до жіночки, спокійно уточнювала: чи все гаразд, чи не сумує її руденький.
– Зїдає з апетитом, в лоток ходить, як годиться, доповідала стримано Стефанія Петрівна. Ви точно повертаєтеся через три дні?
– Так, все так само, підтверджувала Марічка. Без Барвіна я не витримаю й дня більше
Повернувшись до Києва, ледве дочекавшись світанку, вона помчала за своїм улюбленцем, попередньо зідзвонитися із Стефанією.
– Ну приходьте невесело зітхнула та.
Їхала таксі і щось у тому зітханні різонуло нерви Марічці. Притлумлена тривога лоскотала серце.
«Що я собі накручую? Все добре» заспокоювала вона себе. Та підсвідомо відчувала, що це не так.
– Ваш кіт утік, тихо мовила Стефанія, відкриваючи двері.
– Що?! Як?!
Розумієте, сусіди ремонтували дах, такий шум стояв Коти всі перелякались. Я хотіла до сусідів піднятись, попросити трохи зачекати з молотком. Ледь відчинила двері, як Барвін вискочив у підїзд… Я не встигла навіть замкнути.
– Чому ви одразу не подзвонили? кричала Марічка, очі повні сліз, голос рвався від відчаю. Навіщо брехали, що все добре?!
– Я сподівалась, що знайду сама, чесно Раніше таке бувало втікали, я всіх потім знаходила. Але вашого Дарма. Я скрізь розвісила оголошення, в інтернет написала. Ще є шанс, може хтось знайде. Тільки, ну, не журіться ще зарано
– Не журітись?! Ви ж обіцяли! Ви дали слово, що він буде в порядку!
– Якщо хочете я поверну гроші.
– Та не потрібні мені ваші гроші! кинула роздратовано Марічка, зімяті купюри впали додолу.
– Це ж ваші гроші, і я не винна у тому, що сталося. Прошу без істерик ніч не на дворі.
Марічка ще раз з презирством глянула на господиню і пішла зі сльозами на очах до сходів.
Вийшла з підїзду, впала на лавку перед очима потемніло так, що ледь не втратила притомність. Ох, для чого їй, скажи Боже, була та весільна мандрівка? Для чого залишила свого Барвіна?
*****
Згадалось, як позаторік у переддень Нового року, повертаючись додому, Марічка раптово відчула щось тепле біля ніг. З темряви вискочив крихітний рудий клубочок, обхопив ногу своїми лапками та за мить був уже в її долонях.
– Оце так..! розчулено згадувала Марічка. І не роздумуючи, принесла малюка додому.
З Барвіном вони зустрічали Новий рік, разом проводили вихідні, разом раділи кожному новому дню. Без кота їй не видавалось повноцінного затишку.
– Доню, шукай собі хлопця, а не тільки рудих хвостиків, щиро реготала її мама, коли Марічка розповіла про новосела.
– Вийшло, що кіт став першим Хто справжній коханий побачимо ще, сміялася Марічка.
Колегам Марічка хвалилась і радо, і з ніжністю: «Дівчата, відчуваю, що коти самі знаходять собі господаря в найгіршу погоду, шарудять, лізуть на коліна»
– Тобі книжки писати, Марічко, сміялись дівчата.
Їхні очі ніколи не зрозуміють тієї глибини, якою любила Марічка Барвіна поки що.
Маріччина квартира наповнилася шерстю і справжнім теплом. Повертаючись з роботи, вона завжди бачила руде щастя у дверях.
– Мяу! кричав Барвін і бився лобиком у ногу.
Обожнював спати на її колінах, а ще більше разом під ковдрою, муркотячи, наче мотор із Запоріжжя.
Тепер квартиру наповнювала лише тиша.
Чи вона сподівалася, що десь Барвін є живий? Так, дуже. Але де
– Ні, сидіти, склавши руки, не буду! з силою підвелась Марічка й вирушила на новий пошук.
*****
– Алло! Ви Ви його знайшли?! в голосі Марічки тріщали нитки надії, коли подзвонив один із волонтерів.
– Можливо Мені написала жінка, підібрала рудого кота схожий на вашого Барвіна. Я зараз надішлю смс із адресою, вона вас чекає сьогодні.
– Спасибі вам величезне!
З часу зникнення Барвіна минуло майже два місяці найгіршого життя. Кожну ніч Марічка безсило переглядала групи у фейсбуці, форуми «Знайди друга», і жодного разу не знаходила свого котика.
Фото в телефоні лишилось одне зроблене ще кошеням. Барвін виріс і змінився, тому Марічка ще більше розпачала: чи впізнає вона його взагалі?
Вибігла до підїзду, подзвонила код, серце гупало.
– Це Марічка. За котом Вашу адресу дав волонтер.
– Заходьте.
За кілька хвилин вона вже стояла розгублена, обводячи поглядом двір. Дивилась на знайденого рудого, притискала його до грудей, і знала це не її Барвін. Інший вираз очей, інша звичка.
– Тоді залишу собі, пригорнула жінка руденького. А вам щиро бажаю знайти свого. Не втрачайте віри, серце неодмінно приведе.
Марічка вийшла, гірка заздрість стискала груди: як це втратити надію?
Ще кілька місяців дзвонили їй, вона їздила і щоразу це були чужі коти. Болісніше не буває.
– Доню, я все розумію, та жити треба далі, зітхала матуся у слухавці. Знайдеш іншого рудого! Або приїдь до мене в село, там у сусідки котячий виводок, є й руденький
– Мамо, ні. Іншого не хочу
Минуло пів року. Без Барвіна життя перетворилось на розтягнуту самотність, у якій найважче приймати власну вину.
*****
Щоб не битися з думками вдома, по вихідних Марічка блукала старим Києвом: йшла до дворів, до смітників, де могли причаїтися вуличні коти.
Вона вже нічого особливо не сподівалася Але несподівано, вже на околиці міста, опинилась біля притулку для тварин.
«Може, мамина правда? Може, спробувати знайти нового?» подумала тривожно.
Ви до нас? покликала молоденька доглядальниця з шинялкою і ключами.
Може, подивитесь наших улюбленців? Якщо захочете тут немає ніяких зобовязань.
Марічка не хотіла нікого дивитись, але й відмовити не змогла.
Ось це Сулік, там Тарасик, бачите, який гарний?
Дуже Марічці вперше трохи полегшало серед справжніх муркотунів. Їхні безпорадні очі, сповнені надії, лікували її душу.
А там у вас хто? Там, у дальньому вольєрі?
Там у нас живе справжній відлюдник. Майже не підпускає нікого. Пів року тому забрали змарнілого, ледве врятували. Тепер здоровий, але ні до кого не йде.
Раптова дрож пройшла по спині у Марічки.
Можна можна подивитись на нього?
Звісно.
Відчинили вольєр. Рудий кіт показово відвернувся, навіть не ворухнувшись.
Оце він, наш Барон-відлюдник. Бояться коти людей після зради.
Марічка не чула вже доглядальницю. Вся її увага лише на цього рудого
Барвін? ледве чутно, з надломом у голосі.
Кіт обернувся різко. Дивився у знайомі очі, пильно вдивлявся у душу Шовкова хвилина мовчанки.
Барвін! Мій маленький, ти Ти живий! закричала Марічка крізь сльози.
Кіт стояв, мов не вірив власним очам. Але через мить його котяча інтуїція підказала: «Біжи!» Він помчав до Марічки, впираючись у кожну клітину її долонь.
Доглядальниця відчинила вольєр щастя не мало жодних кордонів. Друзі опинились знов разом обійми, які містили цілий світ любові.
Собаки підходили ближче, дивились великі очі-кульки: всі раділи, навіть сонце визирало крізь хмари, ніби й собі усміхалося.
На згадку і в знак вдячності Марічка пообіцяла допомагати притулку.
*****
Дорогою додому Барвін так гучно муркотів, що здавалось, то не кіт, а справжній двигун із заводу. І розповідав, як злякався того вечора, як шукав, плакав і потрапив під машину, як ледве не загинув. І найголовніше: як чекав на свою господиню.
Марічка дивилась йому у вічі:
Більше не залишу Ніколи, мій рудий хлопчику, шепотіла вона крізь сльози радості.
Барвін знову лагідно торкнувся лобиком і замуркотів так, як ніхто і ніколи.
