Все у житті буває. А могло ж скластися зовсім інакше… Сусідка лише головою хитає, дивуючись, як їм пощастило діти допомагають, онуки постійно в гості забігають.
От і сьогодні має прийти середній онук Володя. Дідусь з ним завжди над математикою працює, а ще на турніку у дворі підтягуватися вчить.
Анна Яківна та Павло Іванович їм трохи за сімдесят, молоді ще! І мають трьох чудових онуків.
Вчора ввечері разом з двома онучками, меншою Мирославою та старшою Зоряною, Анна Яківна напекла медяників. Буде з чим до чаю посидіти та й Володю пригостити.
Аню, треба нам глобус купити, відволік Анну Яківну від думок голос чоловіка, Володя з Мирославою по мапі щось не дуже розуміють. Великий глобус потрібен!
І ще мяч купити треба. Учора бачили з Володею, як на майданчику хлопці баскетбол грали. Він теж хоче.
У двері подзвонили. Володя зі школи прийшов:
Привіт, бабусю! Привіт, дідусю! Я дорогою купив ваші улюблені булочки з маком.
Швидесенько роздівся, пішов руки мити так його бабуся навчила.
Як справи у школі? Які оцінки отримав? питає Павло Іванович.
Дідусю, у мене дві трійки з математики видно було, як онук переживає, заплутався я, діду, допоможеш?
А в чому справа? Ми ж все минулого разу розібрали. Ладно, зараз сядемо розберемося у всьому.
Паша, Володя ж тільки-но з дороги, нехай спершу поїсть, втрутилася Анна Яківна.
Ну і мені тоді борщу зі сметаною, Павло Іванович підморгнув Володі.
Після обіду хлопець пішов із дідом за уроки. Анна Яківна з ніжністю дивилася їм услід.
Скоро вже й до дачного сезону готуватися треба. Яка ж то благодать! Свіже повітря, город Молодші онуки, Мирослава і Володя, з ними на дачі залишатимуться, а старша, Зоряна, на вихідних приїжджає з батьками. Доросла вже, ось-ось сімнадцять виповниться.
Зоряна навчається у медичному коледжі, проходить практику у лікарні їй до душі. Мріє бути лікарем, людям допомагати. Вона сильна духом і добра, обовязково в неї все вийде.
Анна Яківна підійшла до комоду й узяла рамку з фотографією:
Ох, синку мій, Юрчику, якби ти міг побачити, як ми живемо… Пробач нас із татом, якщо винні. Може щось не так зробили, не встигли допомогти… Не зміг ти впоратися, підняла голову вище, моргнула слізно, ні, сину, я не плачу. Я сподіваюся й вірю, що ти бачиш, як ми живемо, і радієш разом із нами… Життя, воно ж таке різне. І щастя там, і болю вистачає. Мало ти всього встиг побачити. А тепер що вже казати?.. Пізно. Не зміниш нічого.
Аню, чого ти не чуєш? Юлька з Максимом приїхали. І Мирослава з ними!
Ба-бусю!! менша онучка з розгону обхопила Анну Яківну і пригорнула до себе теплими рученятами.
Бабусю, глянь на мене, Мирослава руками розвернула її до себе, бачиш, яка в мене гарна зачіска? Як у тебе! Бо я на тебе схожа, бабусю. Дуже тебе люблю! і ще міцніше обійняла.
Дай спокій бабусі, Юля й Максим посміхалися до них, забула, що хотіла бабусі подарувати?
Ой, бабусю, відпусти, Мирослава сплигнула з рук і витягла з мамчиного пакета малюнок, дивись, я в садочку малювала! Це ти, це дідусь, це мама з татом, це Зоряна, Володя і я! Для вас з дідусем малювала, наша велика сімя! Подобається, так?
Дуже! І всі такі схожі! Паша, йди подивися, що наша онучка подарувала. Я рисунок у рамку вставлю і буду милуватися! Оце родина!
Ну, Анно Яківно, треба нам рушати. Вова, ти зібрався? Не забудь портфель! Анна Яківно, Павле Івановичу, завтра до нас у гості обовязково приходьте дітки концерт приготували. Ми побігли. Дякуємо! До завтра!
Двері зачинилися. Анна Яківна й Павло Іванович тихенько сіли до чаю.
Як добре, Пашо, що у нас така велика родина.
Таки добре, Анно.
Памятаєш, як Юра тоді Юлечку до нас привів Я так раділа. Надіялась, що Юра полагіднішає Цілий рік все було спокійно, аж радіти не встигала. А потім усе по-старому. Та компанія, ті дівчата
Не треба, Аню, не плач, Павло Іванович обійняв дружину.
А тоді Юля пішла А Юру тоді у тій бійці ножем… і все. Немає більше нашого сина.
Що ти сьогодні, Анюто? Павло Іванович витер сльози з її щік.
Та нічого, Пашо Мирослава малюнок подарувала, я подумала яке щастя, що ми тоді Юлю вагітну знайшли, коли Юрка вже не стало Що потім з Максимом зустрілася і, окрім Зоряни, в нас ще появилися онуки Володя і Мирослава. Всі нам рідні, попри все…
І знаєш, якщо це наше випробування, то я скажу: ми найщасливіші бабуся і дідусь у світі!
Бо наша велика сімя то найрідніші у світі люди.
Де любов і порада, там і біди нема І нема значення, які ще випробування попереду, посміхнувся Павло Іванович, ми разом усе здолаємо.
Анна Яківна поглянула у вікно: весняне небо було ясно-блакитним, а на подвірї вже виднілись перші паростки кропу і молодої цибулі. За шибкою у підвіконні цвіли дві фіалки одну посадила вона, іншу Мирослава минулої осені.
Десь у коридорі гукнула зозуля з годинника вісім разів. Анна Яківна обійняла чоловіка, притулилась до його плеча і закрила очі. Такої тиші та миру у душі вона давно не відчувала. Було боляче і щемко згадувати минуле, та в цій тиші билися серця найрідніших. Тут, у маленькій кухні, де пахло чаєм, свіжими булочками і дитячими малюнками на стінах тут жило їхнє справжнє щастя.
Слухай, Пашо, прошепотіла вона, знаєш, що я хочу? Післязавтра приготувати всім великий пиріг. Наш фірмовий, із яблуками та корицею. Поставимо на стіл, зберемо всіх, розкажемо історії про молодість, про Юру про те, як ми все це пройшли разом.
Гарна думка, сказав Павло Іванович. А головне будемо разом. Бо сімя це те, що тримає нас на світі.
Десь за стіною тихо затих гамір, і залишилась лише гармонія маленького світу, в якому вмістилося стільки любові, що її вистачило б на кілька життів. А над усім цим світом Анна Яківна відчула невидимими крилами легкий спокій і думку: «Усе добре. Просто бути разом це і є справжнє диво».
