Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оленка та Марічка, можуть посваритись. Селяни шепотіли:
Що ж таке сталося, що подруги посварились до того, що й не бачать одна одну? Як стрінуть на дорозі минають, наче й не знаються. А живуть же поруч.
Обидві мовчали, тому й народу версій було що-до-чого. Бабці біля криниці вигадували історії, кожна химерніше за попередню. Всі знали лише одне що Софійка, дочка Оленки, та син Марічки Тарасик зустрічались. Вчились разом у школі, а після випуску шляхи їх розійшлися. Тарас пішов у військо, а Софійка вчилась у місті, у університеті.
З дитинства Тарасика й Софійку бачили разом: у школу та зі школи, після уроків гуляли аж до вечора, влітку купались у річці, а підростаючи, сиділи на березі та щось шепотіли.
Софійкооо, виходь! лунав під вікном голос хлопця, і вона мов стріла вилітала з хати.
Вони були зовсім різними. Жвава, бойка Софійка й спокійний, мовчазний Тарасик, який завжди, перш ніж щось зробити, скреб потилицю й думав. Але головувала, звісно, Софійка. Вона й придумувала, куди йти та що робити.
Тарасе, завтра в ліс за грибами! Він почеше голову й кивне. Тарасе, завтра на річку засмагати! І знову погодиться, ніколи не відмовляв.
Оленка з Марічкою з дитинства грались у ляльки, у хованки, бігали в гості, бо їхні хати стояли поруч, через тин. Їхні батьки й діди так само дружили, разом вчились у школі. Заміж вийшли майже одночасно, і навіть за друзями.
Перша розлучилась Оленка з чоловіком, коли Софійці було три роки. Пиячив він часто, злий був, і руку до дружини піднімав. А вона не пробачила.
Ой, Оленко, який синенький під оком! злякалась Марічка. Навіть питати не стала, знала що від чоловіка.
Вигнала я його. Речі кинула, не знаю, куди пішов. Мабуть, до матері.
І правильно. А мій учора теж «відзначився». Лежав на ліжку, Тарасик довкола крутився. Заважав, і той його штовхнув. Дитина впала, добре, головою не вдарилась. Я заступилась, а він мені: «Наступного разу дістанеш, як свого сина не приборкаєш». Зауваж: не «нашого» «свого». Наче Тарасик не його син.
Поговорили подруги та й розійшлись. А за півроку по селі побігла чутка:
Марічка свого чоловіка вигнала! Говорить, що досить його підозр ніби Тарасик не його дитина. Та хто ж його, якщо схожий? А Марічка завжди скромною була, не бігала за парубками. Вийшла заміж і все.
Так воно й було. Отруював він Маріччине життя підозрами, навіть ножем лякав. Налякалась і розійшлись. Залишились дві подруги без чоловіків, із дітьми, але не сумували. Про колишніх і не згадували. Обидва зникли з села. А в Оленки й Марічки дві радості лишились дочка Софійка й син Тарасик.
Після школи Тарас навчився на водія, Софійка поступила до університету. Він чекав повістку, вона поїхала до міста. Повістка прийшла в листопаді. Софійка приїхала провести Тараса. Три дні не розлучались. Попрощались і він пішов служити.
Усю зиму Софійка приїжджала на вихідні, забігала до Марічки, та розповідала, про що пише Тарас. Але з часом Марічка помітила Софійка перестала приїжджати. Останній раз була після Нового року, ще раз чи два і все.
Оленко, чого це твоя Софійка не показується? питала вона подругу, заходячи після роботи.
Учиться, багато занять.
І ось квітень пройшов, а Софійка так і не приїжджає. Зате Оленка сама зібралась до неї. Марічка помітила подруга якась не та: мовчить, окрім роботи, нікуди не ходить.
Повернулась Оленка і знову мовчить. А Марічку розриває від цікавості. Не витримала прийшла ввечері.
Ну, давай, розповідай, одразу з порогу почала вона. Що це ти від мене ховаєш?
Оленка махнула рукою:
Та що вже ховати. Софійка моя заміж вийшла, дитину чекає.
Марічка спершу не повірила, а потім вибігла, наче опечена.
Ах ти ж! Заміж! Дитину чекає! злилась вона. А як же Тарасик?
Вона схопила папір, ручку і написала синові листа. Висловила обурення, але його просила не засмучуватись. Тарас, відслуживши два роки, додому не повернувся поїхав із товаришем на Північ.
Працював на буровій, працював чесно, у руках усе жваво йшло. Тільки праця й приглушувала той біль, що осів у серці після листа матері.
Оленка з Марічкою більше не спілкувались. За три роки Тарас лише раз приїжджав, і то на кілька днів. Поміг матері, підремонтував хату, посидів на річці і знову поїхав. А Софійка зовсім не зявлялась, забула дорогу в рідне село. Ні з чоловіком, ні з сином не приїжджала.
Софійка-то в Оленки загордилась, міська стала, судачилиВідтак усі вони разом пішли до хати, де їх чекали Оленка та Марічка, тепер знову подруги, а надворі вже запахло весняним дощем, обіцяючи нове життя.
