Колись, десь у минулих роках, коли все ще пахло домашнім хлібом із печі, а вишневий сад манив своїм цвітом, померла моя свекруха. Поховавши її, собі пообіцяла: нехай для померлих буде вічний спокій, а для живих мудрість і доброта. Ще поклялася тоді собі: як би доля не склалася, я ніколи не стану такою свекрухою, якою була вона для мене.
Та думки одне, а життя, як воно є, зовсім інше.
Мій єдиний син Остап, вже коли виповнилося йому двадцять пять, привів якось на початку літа на поріг дівчину. Стримуючи обіцянку не втручатись надмірно, я зустрічала її по-людськи: з відкритою душею та крізь пальці на дрібниці.
Подумала тоді не шукатиму в ній недоліків, не читатиму нотацій, не стану вихователькою. Досить мені болю від того, що пережила зі своєю свекрухою не хочу ні дітьми лякати, ні дівчину відштовхнути. Радше навпаки люблю готувати їм каву вранці, знаю, кому до смаку сирники, кому молочна каша, балую їх на вихідних, а у будні ні, часу не вистачає.
В ті вільні хвилини навмисне залишаю їм простір: то з чоловіком їду на ставок, то до куми на млинці, то до мами на варення й консервацію. Хлопець з дівчиною залишаються вдома самі.
Та ось одного разу трапилась мені ніби й зовсім звичайна, але дотепна пригода, якою не можу не поділитися. Минуло все того самого літа. Прийшла якось Меланія так звали обраницю сина і хвалиться новою вишиванкою, купила дорогою з роботи в центрі Львова. Не коштувало те плаття великих грошей щось із триста гривень, навіть дешевше було, бо одного ґудзика бракувало.
Приміряла, крутилася перед дзеркалом: гарна, пасує їй. Наступного дня, в пятницю, збиралися разом до знайомих, питаю: Меланіє, може в новій вишиванці підемо? А вона ні, не одягне її, бо не змогла пришити ґудзика. Здивувалась я, щиро сказала:
Ой, дитино!, вирвалося в мене, і справді збило з пантелику як це так, у двадцять два, а ні голки, ні нитки, ні ґудзика дівчина не має.
І думаю собі: а завтра як буде? Хто про родину подбає, справиться з домашніми клопотами, хто рішення прийме мудрі?
І от тепер сиджу і не знаю: може, пришити тихенько той ґудзик і не звертати уваги? Чи показати, як воно робиться? А може й взагалі не втручатися захоче, навчиться, не схоче та й хай носить без ґудзика.
Одне знаю напевно: не хочу бути злою свекрухою. Батя вже все показала мені, достатньо. Я ж хочу стати для невістки інакшою, доброю Хай Господь розсудить.
