Тої ночі моє сердце мало вискочити з грудей, якби не стиснуті зуби. Я добре пам’ятаю, як усе почалося — звичайний дзвінок від сина: «Мамо, ми з Олесею (ім’я змінено) зараз до вас заїдемо. Знайомитися». Голос був радісний, впевнений, як у людини, що нарешті зважилася на серйозний крок. Ми з чоловіком переглянулися й зраділи: ну нарешті — наш Андрійко остепенився, одружуватися збирається! Скільки можна ходити холостим!
Андрій у нас хлопець не простий. З дитинства виріс самостійним, але з характером. Після школи пішов у армію, а потім — раптом: «Я на Захід їду. Працювати. Заробляти». Ми з батьком були в шоці, але не відмовляли. Поїхав — і справді, почав привозити додому делікатеси: риба, дичина, гриби. Казав, що йому там добре, природа сувора, але гарна, люди — справжні.
А тут — одружуватися надумав. Ми стіл накрили, хліб-сіль приготували, вдягли найкраще, сидимо, чекаємо. Дзвінок у двері. Я йду відчиняти. І тут… мало не втратила мову.
На порозі стояла жінка. Точніше, спершу я побачила лише величезну шубу з вовчого хутра, а за нею — троє дітей і сам Андрій. Шуба увійшла, знялася — і з неї вийшла худа, невисока дівчина з густим чорним волоссям і гострим, немов у птаха, поглядом. Андрій представив:
— Це Мар’яна. Моя наречена.
Усе всередині у мене обвалилося. Дівчина мовчки кивнула, діти, не дожидаючись запрошення, сіли просто на підлогу. Один почав знімати чоботи, а інший лізти на підвіконня. Найменшого Мар’яна спритно прив’язала поясом до ніжки дивана, щоб не втік. Усе це відбувалося в мовчанні та запахах — наче весь Карпатський край завітав до нашої хати у Львові.
Ми пройшли у вітальню. Я постелила білу скатертину, накрила стіл. А Мар’яна руками (!) почала класти їжу дітям. Собі — виделкою, але ковбасила нею прямо в роті. Говорила коротко, уривчасто.
— А діти ваші? — спитав мій чоловік, дивлячись на трійку на підлозі.
— Мої, — беземоційно відповіла вона.
Я переглянулася з батьком Андрія. Що, тепер це наша сім’я?
— Андрію, сину, де ви познайомилися? — запитала я, голос зрадницьки тремтів.
— У горах, мамо. Вона співає неймовірно. Ти б почула! — з захватом відповів син, якого я раптом перестала впізнавати.
— А жити де збираєтеся? — втрутився чоловік.
— У лісовій хатинці можна, — байдуже пожав плечима Андрій.
Тут у мене щось тріснуло. Я вийшла на кухню, за мною — чоловік. Дивимося одне на одного — очі квадратні.
— Що робитимемо?
— Не знаю, — розвів руками він.
Повернулися у кімнату. Чоловік підійшов до сина й, не дивлячись у вічі, простягнув гроші:
— Ось на готель. Вибач, але у нас ви не залишитеся.
Андрій зітхнув:
— Ви ж завжди казали — аби женився, приймете будь-яку. Ось і привів.
Вони пішли. З дітьми. З шубою. З запахом.
Минуло хвилин сорок. Дзвінок у двері. Я — до порога. Знову стоять вони. Але цього разу — інші. Мар’яна вже без шуби, у звичайній куртці, волосся зібране у хвіст, очі — жартівливі.
— Добридень, — ввічливо сказала вона. — Пробачте нас.
— Я не розумію, — пробурмотіла я, відступаючи.
Андрій, посміхаючись, зробив крок уперед:
— Мам, ну ви ж завжди твердили: хоч би женився, хоч би женився. А я — не хочу. Поки. А це — Мар’яна, моя подруга. Ми вирішили пожартувати. Вона з Івано-Франківська,
