Наш син здав нашу квартиру навіть попередження не вважав за потрібне. Ми віддали йому все, а самі залишилися з нічим.
Ми з чоловіком Володимиром одружилися, коли обом було по двадцять три. Вже тоді я носила під серцем дитину, але, на щастя, ми обидва встигли закінчити педагогічний університет. Наші родини були звичайними, ніякого «золотого дна» в нас не було — ані багатих родичів, ані заощаджень. З перших днів нам довелося крутитися, щоб вижити.
Я майже не сиділа у декреті. Молока не було — чи то через стрес, чи через постійний недолік їжі — і ми рано перевели сина на суміш. Вже у одинадцять місяців віддали його до ясел. Там навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Володимиром кинулися у роботу — спочатку знімали кімнату, потім перебралися до гуртожитку, далі зібрали на однокімнатну, а згодом придбали двокімнатну у доброму районі.
Кілька років тому купили ділянку під Києвом. Володимир сам збудував там невеличкий дерев’яний будиночок: дві кімнатки, банька, пічка. Завезли меблі, облаштували город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Дмитро, у двадцять три роки вирішив одружитися. Його наречена, Оксана, була з заможної родини, разом закінчили юридичний. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі авто, власний бізнес. Їхня донька, звичайно, хотіла весілля у ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у детсадах, школах, гуртках — бо ми день і ніч працювали. Намагалися компенсувати це подарунками: іграшки, одяг, подорожі, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували стару, але справну машину. Коли він вступив, платили за навчання. І, звичайно, не могли відмовити й тепер. Віддали всі заощадження на весілля і… поступилися йому нашою квартирою, перебравшись на дачу.
Батьки Оксани мали інший підхід — вони вкладалися в доньку: купили їй норкову шубу, золото, нові меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. З кожним місяцем дзвонив усе рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А далі й зовсім зник.
Одного разу на базарі ми зустріли нашу колишню сусідку, і вона ненароком обмовилася:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Дмитро з Оксаною живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У чоловіка обличчя побіліло. Леледь на ногах втримався. Зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі віддали мені квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «совковій халупі», а нам знімати самім — дорого. Хай орендарі платять.
Коли ми спробували поговорити про довіру й порядність, він закричав:
— Я все життя був жебраком! У інших діти як діти, а в мене — ви! Вчителі, що тільки й уміють, що читати нотації про мораль! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися, просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями — пояснили все. Вони виявились розумними людьми й уже через місяць від’їхали.
Ми повернулися до свого дому. З сином зв’язку не підтримуємо. Чоловік важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А самі залишилися з порожніми руками і розбитими серцями.
Може, з часом він усе зрозуміє. А може — й ні. Але одне я знаю напевне: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто цього не вміє цінувати.
