Єдиний наш син здивував нас рішенням одружитися на той час йому ледь виповнилося 22 роки. Та ми з чоловіком не стали його відмовляти: самі-бо колись були молодими молодятами, чоловіку тоді був тільки 22, а мені виповнилося всього 19. Тож вирішили, хай буде як доля веде. До того ж, наречена нам до серця припала: Анничка навчалася з нашим сином Миколою в одній групі в університеті. Як зрозуміли, що діти вже все вирішили, взялися готуватися до весілля. У нас один-єдиний син, тож хотілося дати йому справжнє свято.
Як заведено на Україні, зібралися з чоловіком у гості до рідних Анни знайомитися ближче. Про доньку знали небагато, тільки бачили кілька разів із нашим Миколою. Анничка якось казала, що живе разом із мамою Марією у невеличкому селі під Львовом, недалеко від нашого міста. Тож ми вирушили свататися, попередивши майбутню сваху про наш візит.
Чоловік купив гарний букет ромашок, я спекла медовик і рушили ми до Анниної мами. Приїхали і одразу вразились: двір акуратний, чистий, квіти ростуть під вікнами.
Сам будинок хоч і старенький, але видно, що господарка пильнує за ним ретельно. Зустріла нас ще на порозі сама Марія наша майбутня сваха, привітна й спокійна жінка, відразу стала приємною. Запросила до столу: наварила борщу з пампушками, голубці приготувала, крученики все смачне, видно, з душею готувала.
Посиділи добре, поговорили, Марія справді мудра та проста людина, але про саме весілля не домовилися. Уже після вечері сваха відверто сказала грошей на весілля в неї нема. Чути це було трохи ніяково і нам, і дочці її Анні, навіть наш Микола розчарувався він хотів зробити це свято не собі, а радше для нареченої, яка так мріяла про весілля. З чоловіком рушили порадитись і вирішили: не будемо кидати дітей напризволяще, зробимо весілля за свої кошти, а далі життя покаже.
Кажемо Марії: хай кличе стільки гостей, скільки їй важливо. Бо ж на Західній Україні не заведено ходити в гості з порожніми руками, то все, що принесуть у конвертах то й піде на ресторан для її гостей. Довго Марія вагалася, важко їй давалося таке рішення, але ми її переконали підтримати дітей.
За кілька днів до весілля, серед тижня, несподівано до нас завітала Марія з порога трохи розгублена, з сумкою в руках. Сіли за чай, і тут вона витягує білого конверта із грошима. Зізналася так соромно їй за те, що ми беремо на себе витрати, що вона пішла до банку й взяла кредит у гривнях, щоб мати змогу внести свою частку. Ми її відмовляли навіщо тягнути борг, і так живуть з донькою скромно, бачили ж ми їхній побут, але Марія залишилася на своєму: мовляв, рішення прийняла.
Відгуляли весілля як годиться гуляли всі від душі.
Діти були щасливі, раділи кожній миті. А на самому весіллі Марія вразила всіх виглядала напрочуд гарно, навіть розквітла: зачіска, ошатна сукня, легкий макіяж. Виявилося, що вона не лише добра, але й гарна жінка. З гостей був й мій рідний брат Степан, розлучений, якому вже 46, багато років працював у Польщі, але на це весілля спеціально приїхав до племінника. Весь вечір не зводив очей з Марії, а вже після гулянки сказав мені, що залишиться в Україні ще на тиждень і про причину я одразу здогадалася…
Вже наступної неділі знову їхали в село, але тепер свататися до Марії для Степана. Все склалося гарно, незабаром вони побралися, і через кілька місяців Степан забрав молоду дружину з собою до Польщі.
Так моя сваха стала мені ще й рідною сестрою. Марія прекрасна людина і по-справжньому заслужила своє щастя.
