Студентські часи… Період безтурботності, кайфу, великих сподівнь…Ми одружилися. Про дітей тоді ніхто не думав взагалі. Скоро я мав отримати диплом.
Потрібні були кошти і я кинув універ тому, що були терміново потрібні гроші для облаштування нашого сімейного життя.
Потім постійна робота, рахунки, проблеми – куди там думати про дітей?
І ось нам обом уже за 30. Є будинок, авто, вдома повний фарш, успішний бізнес… Ну ось тепер можна і про дітей подумати.
Більше двох років старалися-старалися, а дружина так і не завагітніла. Ми дуже засмутилися. Почалися нескінченні походи по лікарях, аналізи, обстеження і в результаті: “Ви не можете мати дітей“.
Ми з дружиною почал обговорювати варіанти усиновлення дитини. Але тут постало питання чи зможемо ми прийняти чужу дитину як свою?… Любити, виховувати, навчати, ділитися духовним теплом, а не тільки матеріальними речами…
Після довгих роздумів ми все-таки вирішили, що зможемо! Адже якщо не спробуєш – не дізнаєшся. Ми переглянули багато фото дітей, познайомилися з їх історіями. Спочатку хотіли взяти зовсім маленьких діток: немовлят або щоб їм було по 1-2 роки.
Щоб краще їх відчути, виховати майже з чистого листа. Зупинили свій вибір на двійнятах, оскільки як тільки побачили їх фото – серце йокнуло. Звали діток: Богданчик і Світланка.
Зовсім малесенькі. Макі милі. Трималися за ручки – відразу видно, що дружні. Наші рідненькі.
Їм було меньше року. Ми розуміли, що матеріально ми потягнемо обох. І це так чудово, що вони між собою рідні, а тепер і ми з ними поріднимося.
Я взагалі не розумів як поводитись з дітьми. Адже багато хто за період вагітності може підготуватися, а тут раз – і вже батьки.
Але в душі я відчував, що ми впораємося. Адже абсолютно неважливо яка дитина з народження, важливо лише те, що батьки вкладають в дитину під час виховання. Варто розуміти, що можуть проявитися якісь генетичні хвороби і потрібно бути до цього готовим. Але і з цим можна боротися – все інше лише виховання. І, що важливо, велика безмежня любов до дітей.
Маленькі діти – маленькі проблеми, великі діти – великі проблеми. Зараз ми увійшли в підлітковий вік і тут не без сюрпризів.
Можуть різко відповісти, можуть не йти на контакт. Але я згадую себе в підлітковому віці: “Я дорослий, сам знаю як краще, досить мене виховувати, ви не розумієте…” І тільки в дорослому віці я розумію як помилявся.
З ними ми стараємось обговорювати і закінчувати всі конфлікти, щоб вони розуміли як ми їх любимо навіть незважаючи на те, що вони нам не рідні.
Наші діти знають, що не ми їх біологічні батьки, ми від них це не приховуємо. Історію усиновлення не вигадували, сказали як є:
“Ми взяли вас в дитячому будинку тому, що не могли мати власних дітей“. Все інше зробили наші любов і піклування.
Вони часто задають нам питанні про їх справжніх батьків, адже вони мають право про це знати. І навіть якщо одного разу вони захочуть познайомитися з своїми біологічними батьками – я не буду цього забороняти, а навіть допоможу..
А поки ми чудово проводимо час: ходимо в гори, в походи з палатками, їздимо на велосипедах, на екскурсії.
Для мене, як батька важливо дати дітям стільки підтримки, скільки їм буде потібно і неважливо, скільки на це я витрачу сил і часу.
Я задоволений тим, як склалося моє життя. Я впевнений, що вони нас не забудуть. І хоча ми не справжні батьки, тобто у них не тече наша кров, нас поріднило саме життя. Рано чи пізно вони підростуть, створять свої сім’ї і підуть з батьківського дому. А зараз ми одна сім’я і ділимо все порівну.
Поки вони залежать від нас, але для мене важливо виростити їх самостійними і хорошими людьми. Поки вони знаходяться в найбільш небезпечному підлітковому віці і їм потрібний контроль і увага.
Я впевнений, що зможу навчити їх самостійно знаходити вихід з різних життєвих ситуацій, я буду ними гордитися. Але найголовніше те, що ми з дружиною безмежно любимо своїх діток
Сумніви, які були спочатку відпали уже через місяць після того, як наша сім’я стала повною.
